Ю Несбьо - Червоногрудка

На небі з’явився блідий місяць. Старий поглянув на годинник. Пів на восьму. Скоро зовсім стемніє — доведеться діждатися ранку. Значить, доведеться заночувати у своєму курені. Старий поглянув на зведену ним споруду. Два роздвоєних півметрових ялинових кілки, розсохою догори. На них обрубана соснова гілляка, з боків її підпирають ще три великі сучки. Зверху все накрито ялиновим гіллям. Така споруда захищає від дощу, холоду і поглядів випадкових перехожих. На її побудову він витратив з півгодини.

Небезпеку бути поміченим з дороги або із сусідніх будинків старий усерйоз не сприймав. Щоб помітити курінь між дерев з трьохсот метрів, потрібний був орлиний зір. Але про всяк випадок старий прикрив вхід у курінь хмизом, а ствол гвинтівки обмотав ганчіркою, щоб сталь не зблиснула у променях призахідного сонця.

Він знову поглянув на годинник. І де його носить?!

Бернт Браннхьоуґ повертів у руках склянку і знову поглянув на годинник. І де її носить?!

Вони домовилися на пів на восьму, а вже за чверть восьма. Він одним духом допив віскі і налив собі ще склянку. Він сам розпорядився доставити йому це віскі в номер. «Джеймсон», — єдине пристойне віскі з Ірландії. Браннхьоуґ налив собі ще склянку. І де її носить?! Після статті в «Даґбладет» його телефон розривався від дзвінків. Правда, більшість підтримувала Браннхьоуґа, але під кінець він зателефонував редактору «Даґбладет», колишньому однокласнику, і відразу ж заявив, що його процитували неправильно, і зажадав спростування. Він пообіцяв надати газеті внутрішню інформацію про позицію міністра закордонних справ на саміті ЄЕС. Редактор сказав, що подумає. За годину він передзвонив і сказав, що Наташа, новенька журналістка, визнає, що зрозуміла Браннхьоуґа неправильно. Становище було врятовано.

Браннхьоуґ зробив великий ковток, потримав віскі у роті, брутальний і водночас ніжний смак лоскотав піднебіння. Браннхьоуґ окинув поглядом кімнату. Скільки ночей він тут провів? Скільки разів він прокидався на цьому розкішному і надто м’якому ліжку з головним болем від надміру випитого? І просив жінку, яка лежала поруч (якщо вона ще лежала), викликати ліфт на другий поверх, у залу для сніданків, і звідти сходами спуститись до виходу, аби виглядало так, ніби вона повертається з ділового сніданку, а не з гостьового номера. Про всяк випадок.

Браннхьоуґ налив собі ще віскі.

Ракель — зовсім інша річ. Її він не хотів спроваджувати до зали для сніданків.

У двері тихо постукали. Браннхьоуґ підвівся, ще раз поглянув на ексклюзивну золотаво-жовту ковдру, відчув миттєвий спалах злості, але тут-таки угамував його і чотирма кроками досяг дверей. Поглянув у дзеркало, провів язиком по білих зубах, пригладив пальцем брови і відчинив двері.

Вона стояла, прихилившись до стіни. Пальто розстебнуте, під ним червоне шерстяне плаття. Браннхьоуґ просив її надіти що-небудь червоне. Під очима тіні, на вустах іронічна посмішка. Браннхьоуґ був здивований — такою він її раніше не бачив. Ракель ніби добряче випила або наковталася якихось пігулок. Тепер вона тупо дивилась на нього, а коли сказала, що мало не помилилася дверима, Браннхьоуґ ледве впізнав її голос. Він узяв Ракель під руку, вона вирвалася, і він провів її до кімнати, обійнявши за талію. Вона сіла на диван.

— Хочеш випити? — запитав Браннхьоуґ.

— Звичайно, — відповіла вона в ніс. — Чи ти хочеш роздягнути мене відразу?

Браннхьоуґ нічого не відповів і налив їй склянку віскі. Він зрозумів, чого вона добивається. Але якщо вона думає, що цим зіпсує йому настрій, то помиляється. За її роль заплачено. Ну звісно, приємніше, якби вона грала роль, якій віддавали перевагу більшість його жінок в МЗС, — невинної дівчини, яка не змогла встояти перед непереможною чарівливістю і чуттєвим натиском начальника. Але головне — що вона нарешті здалася. Браннхьоуґ був надто старий, аби вірити в романтичні дурниці. Все, чим ці жінки відрізняються одна від одної, — це цілі та інтереси: комусь потрібна влада, комусь кар’єра, комусь батьківські права на сина.

Його ніколи не бентежило, що жінки лише вдавали, ніби божеволіють від нього. Адже він прагнув до цього. Він — головний радник Міністерства закордонних справ Бернт Браннхьоуґ. Він усе життя домагався цього, чорт забирай! І те, що Ракель зараз поводилася, як знята ним шльондра, нічого не змінювало.

— Прошу вибачити, але мені доведеться це зробити. — Браннхьоуґ кинув у її склянку два кубики льоду. — Коли ти навчишся поводитися зі мною, то зміниш свою думку. Але спочатку дозволь мені дати тобі перший урок, розповісти про себе і свої принципи. — Він простягнув їй склянку. — Дехто йде по життю опустивши голову і уткнувши ніс, вони задовольняються крихтами і недоїдками. Інші, такі як я, зводяться на ноги, підходять до столу і сідають на свої законні місця. Нас менше, тому що наш вибір змушує нас бути жорстокими, а ця жорстокість потребує сили, щоб порвати з ідеями соціал-демократії і рівності, в яких нас виховували. Але якщо вирішувати, відмовитися від моралі чи плазувати, я вибираю відмову від короткозорого моралізму, — він не дозволяє досягти того, до чого я прагну. Думаю, ти зрозумієш: ця позиція гідна поваги.