Василь Лой - ТТ

Гоша витягнув з-за пояса ТТ. Пістолет був абсолютно новий. Ще заводське мастило, від часу засохле світлими розводами по вороненій сталі, довелося видаляти бензином.

Він приніс його додому після того, як знайомий СБУшник Віктор нарешті погодився продати йому ТТ зі своїх особистих запасів, залишивши-таки марні спроби всучити пістолет Макарова. Незважаючи на те, що ПМ був і дешевшим, й більш звичним, Гоша наполіг на ТТ, і тепер змоченою в бензині ганчіркою відтирав консерваційне мастило, яке місцями міцно присохло до вороненої сталі пістолета.

Віктор був сепар. Незважаючи на те, що вони дружили в далекому дитинстві, зараз Гоші на нього було глибоко наплювати: настав час вибору – і кожен цей вибір зробив. Віктор залишився служити в СБУ, але вже іншій владі, Гоша – Георгій Сичов, у минулому теж мент, старлей, командир взводу ВВ, – не залишився, написав рапорт, зібрав деякі речі, забрав матір і вони виїхали в Дніпро.

– Ти воювати, чи що зібрався? – здивувався Віктор, коли передавав пістолет, ховаючи бакси, і пару разів неспокійно озирнувши поглядом навкруги.

Гоша сунув ТТ до однієї кишені, три пачки набоїв до іншої: – Для роботи.

СБУшник криво посміхнувся:

– Сич, ну не мені тебе вчити, як я розумію, у наших краях давно ти не був, тому не раджу – потрапиш до підвалів на Щорса, там і згинеш. А вже якщо повоювати захотілося, так нема проблем, сам бачиш, з будь-якого плаката Армія ДНР і зазиває, й запрошує, хочеш – ТТ дадуть, або «Калаш», а захочеш – і танк на додачу.

– Я подумаю. Якщо що, з підвалів визволити допоможеш?

Віктор знову посміхнувся:

– У тебе грошей на це просто не вистачить.

Гоша непогано розбирався в зброї. Пістолет він розібрав, відмив від старого мастила, деталі уважно оглянув – сколів, тріщин, зазубрин не було, хоча сама обробка металу була не ідеальна, воно й зрозуміло – серійне виробництво. Найбільш вразливі для тертя місця обробив нульовкою, потім відполірував, змастив збройовим маслом, протер ганчірочкою набої й спорядив їх в обойму, зібрав пістолет, кілька разів пересмикнув затвор, натиснув на спусковий гачок, уставив магазин, знову кілька разів пересмикнув затвор – набої легко входили до ствола й легко викидалися назовні.

Випробував пістолет у підвалі гаража – ТТ бив точно й потужно, як і очікувалося.

Після полудня, незважаючи на середину жовтня, пригріло сонце; казна-звідки повилазила й розлетілася мошкара, розцвірінькалися горобці, поїдаючи напівсонну мошку та тлю. Кілька довгих павутинок, повільно пролітаючи повз, зачепилися за зовнішнє бічне дзеркало автомобіля та, гойдаючись у легкому русі повітря, грайливо виблискували на сонці.

На величезній парковці біля гіпермаркету «Ашан» машин було небагато і, що ще впадало у вічі, моделі були не з престижних. Дві й зовсім пофарбовані в темно-зелений колір звичайним пензлем, невеликий мікроавтобус і середніх розмірів позашляховик мали насторожений і водночас лякаючий вигляд.

Виходити з машини Сич не поспішав. Він зупинився в середній частині стоянки й зараз думав, де залишити машину: там, де зупинився, або ближче до одного з входів. Найближчий до нього автомобіль був метрів за десять, тому його машина виглядала самотньо, більш скупчено автомобілі розташувалися біля ближнього входу, але більшість усе ж перебувало поруч із дальнім. Сич здогадався чому: з того входу покупець потрапляв відразу до продуктового залу, а з ближнього – до промтоварного. Ішла війна, тому попитом користувалися здебільшого продукти харчування.

У машині було не те, що тепло, поступово ставало все спекотніше, навіть відкрите вікно не допомагало, сонце пригрівало зовсім по-літньому, і день цей, такий приємний, здавалося, був ще далеко не з останніх у цьому році.

Він вийшов зі своєї «дев’ятки», у якій ніколи не було ані центрального замка, ні сигналізації, закрив двері на ключ і, не поспішаючи, пішов у бік дальнього входу, так і не визначившись, де все ж краще було залишити машину.

У повітрі відчувався якийсь запах – незнайомий, незвичний, навіть десь хвилюючий, а з північно-західного напрямку було чутно ледве вловимі вухом, непостійні, приглушені й неясні звуки. І раптом, миттєво все навколо якось напружилося, стислося й потім, несподівано здригнувшись, жахнуло. Здавалося, захиталася стіна гіпермаркету, птахи хмарою зірвалися з найближчих дерев і очманіло понеслися в бік мікрорайону Донський; сигналізації автомобілів немов сказилися всі раптом і відразу: заволали, завили, заквакали, проганяючи зграю переляканих бездомних собак у найближчу лісосмугу. Гоша зупинився, інтуїтивно втягнув голову в плечі й трохи присів, коліна підігнулися самі собою, і не стільки від несподіванки, скільки від могутності й сили, яка кружляла поруч й відчувалася на кожному кроці навколо.