Василь Лой - ТТ

Віддалік тонкий жіночий голос тихенько зойкнув, зовсім поруч бородатий мужик, навпаки, голосно вилаявся матом, ззаду інший тремтячим тенором приречено констатував: «Блін, по аеропорту гатять. Дістало вже все це…». Тепер Гоша зрозумів, чим пахло в повітрі – розривами від снарядів. «Ні, тікати, і як найшвидше, тікати й ще раз тікати, – уже вкотре тихо сам собі пробурмотів він. – Прилетить болванка кілограмів на п’ятдесят – і гаплик йому, та й тим, хто зараз поруч вешталися. Тікати».

Завтра вранці він збирався покинути Донецьк – власне, вже нічого його тут і не тримало. Основне завдання – придбання зброї – було виконане. Також перевірив квартиру, на прохання матері залишив 600 гривень сусідам про всяк випадок, оплатив на рік уперед за гараж у гаражному кооперативі – ось, власне, і все. Зі знайомих ні з ким не зустрічався, якщо не брати до уваги Віктора, але це було у справі, та й багато з них зараз покинули місто, і потім, особливо бачити нікого не хотілося, а друзів і зовсім не було. Залишалося купити трохи продуктів на вечір, уранці поснідати та в дорозі перекусити.

Напівпорожній «Ашан» – ще те видовище, напівпорожні полиці теж. У ковбасному відділі натрапив на трьох бійців ДНР у формі, двоє із затертими «Калашами» на шиї, третій з новенькою СВД на плечі, потім зустрів ще одного, теж у формі з нашивками, з ручним кулеметом у продуктовому візку.

Додому він не став їхати через Калінкіна, вискочив на об’їзну, на «Дубку» повернув на Макшосе і, не поспішаючи та не з’їжджаючи в лівий ряд, покотив у бік міста.

Лівий ряд – табу, краще не потикатися – зметуть і не помітять. Власне, нарватися на неприємність можна було в будь-якому ряду, будь-якому місці й стані, адже «днрівці» носилися по місту на граничних швидкостях, не дотримуючись правил, не бачачи дорожніх знаків і сигналів світлофорів.

На кільці Мотелю проїхав блокпост, посилений БМП. Люди в плямистому камуфляжі, з похмурими, темними, неголеними обличчями й автоматами напоготів косим поглядом зачепилися на його автівки, але не зупинили.

Тут, у районі Мотелю раніше була його ментівська частина ВВ, де він служив взводним. Зовсім нещодавно це було, трохи більше півроку тому, а здавалося – пройшла ціла вічність. Майдан, гумові покришки колес, коктейлі Молотова, Інститутська, Грушевського, закрутилося все, завертілося… Мигцем поглянув у дзеркало заднього виду на фігурки, що віддалялися, на темний силует БМП – і тільки полегшено зітхнув. Ні, не його ця сторона барикад, не по дорозі йому з ними, вибір свій він зробив.

За мостом, на проспекті Ілліча розвернувся, проскочив під естакаду і в’їхав у гаражний кооператив. Відкрив ворота свого боксу, загнав машину, після чого замкнув ворота й двері теж.

Залишалася ще одна дуже важлива справа: пістолет та набої треба було сховати. Думка була – під стелю салону автомобіля: у дев’ятки вона була досить твердою, не давала можливості щось намацати під нею.

Гоша обійшов машину, зупинився біля водійських дверей, у верхній частині дверного отвору відкріпив викруткою гумове ущільнення, опустив край пластикової оббивки й просунув руку. Як йому здалося, за бажання там можна було заховати навіть невеликий арсенал. Обернув пістолет ганчіркою й щільно уклав його, проштовхнувши ближче до лобового скла, набої висипав у поліетиленовий пакунок і розподілив поруч з пістолетом, ущільнювальну гумку повернув на місце, закрив-відкрив двері, постукав по стелі – нічого незвичайного, чи несподіваного він не бачив.

Квартира в хрущовці, у якій Гоша прожив усе своє життя, від гаража була недалеко, в межах кілометра, ближче до Покровського ринку. Хоча, все життя, сказати не можна: відразу після школи пішов він у ментівку вчитися, правда, знань було не зовсім достатньо. Вступити допоміг Віктора батько, ніби як тоді дружили вони, а, вірніше, разом вешталися по вулицях і пацанів з інших районів били та гроші відбирали. Поки в ментівці навчався, жив у гуртожитку; потім, коли розподілили в частину на Мотелі, жив там же: з матір’ю не міг, якось не складалося в них, відвідувати – іноді відвідував, але не більше. Батька свого не знав і зовсім.

Гоша йшов дворами – так було ближче. Коли повернув за паркан дитсадка, по ходу вперед біля під’їзду одного з будинків побачив машину поліції ДНР – відвертати не мало сенсу, було пізно. Неприємний холодок пробіг у нього по спині, майнула думка: «Невже Вітя здав? Добре, що з собою нічого забороненого не мав».