Василь Лой - ТТ

Двері машини повільно відчинилися, безсумнівно через інтерес до його персони. Неприємний холодок застряг десь поміж п’ятим і шостим шийними хребцями, непомітно перетворившись на легкий, прохолодний піт. Комендантська година ще не настала, але було темно й безлюдно, тривожно та навіть моторошно. Ходити по темних дворах було не тільки ризиково, а й небезпечно, може, навіть, смертельно небезпечно. Тут не було ані слідчих, ні судів, ні адвокатів і прокурорів, а діяв закон ствола й сили, тупої і нещадної.

Двері авто відчинилися ширше й вийшов поліцейський, поправив автомат-короткоствол на ремені та спокійно, по-хазяйськи сказав:

– Стояти.

Гоша зупинився. Поліцейський підійшов до нього, обійшов навколо:

– Руки в сторони.

Гоша поклав на тротуар пакунок, підняв руки й розвів їх, як було наказано. Поліцейський поплескав по ньому долонями від пахв до щиколоток, зачепив пальцем пакет, посвітив ліхтариком і зазирнув усередину:

– Куди топаєш?

– Додому.

– Документи!

Гоша простягнув паспорт. Ретельно не придивляючись, поліцейський перегорнув сторінки, підійшов до своєї машини й сунув комусь усередину салону, знову поправив автомат:

– Буду ставити питання – відповідати швидко, не думаючи. Номер квартири?

– 35.

– Під’їзд?

– Другий.

– Квартира на майданчику за рахунком?

– Третя.

– У будинку поверхів?

– П’ять.

– Телефон сюди.

Гоша передав мобільний. Поліцейський, натиснувши на деякі кнопки, повернувся до машини, перекинувся кількома словами з тими, хто знаходився в салоні, узяв назад паспорт і протягнув разом з телефоном Гоші:

– Чому не в армії?

Гоша знизав плечима – якщо можна було промовчати, то краще було так і зробити, адже будь-яке сказане слово могло бути перекручене, спотворене й підведене до розуміння, що він щось має проти, а потім – арешт з відповідними наслідками, тому вирішив не наражатися.

– Відсиджуєтеся по домівках, а класні пацани вмирають за вас.

Поліцейський знову поправив автомат, хотів щось ще сказати про службу в Армії ДНР, але не став:

– Топай звідси. А будеш бовтатися після десятої вечора – заберемо, нутрощі відіб’ємо.

Після цієї зустрічі з поліцією ДНР у Гоші з’явилося відчуття тривоги, і досить обґрунтовано, адже завтра їхати, й зі зброєю. З таким почуттям він ліг спати, з ним же й прокинувся рано-вранці.

На першому блокпості був близько дев’ятої ранку, останній, вже український, пройшов далеко за південь. Після Курахового повернув праворуч на Красноармійськ, а далі – Полтава й Київ.

Величезна, сонна, у зелених відтінках муха спочатку сіла на двірник лобового скла, повернулася праворуч, потім ліворуч, склала крила й перебралася на скло, піднялася до даху машини й завмерла, немов заснула. Гоша витягнув з-за пояса ТТ, відтягнув злегка затвор – патрона в стволі не було, досилати його не став, відпустив затвор – той злегка клацнув, прицілився в муху й сказав: «Бах».

Штопаний сидів за кермом «Газелі» й постійно совався на сидінні – швидше за все він нервував, а на вигляд здавався малим непохитним. Гоша не втримався й запитав:

– Чи не здрейфив?

– Ти, краще, дивись, не пальни прямо тут, перед банком.

Гоша промовчав – Штопаний був правий: зі зброєю не варто гратися, але що робити, коли руки свербіли, у тому якраз і була особливість володіння зброєю – бажання застосувати її, причому постійне, і, схоже, хронічне, це слід було пам’ятати й враховувати.

Реально, справжня бойова зброя була тільки в Гоші. З самого початку було так обумовлено: кожен сам для себе дістає ствол.

Штопаний у когось позичив «Наган» – казав, що купив, але, швидше за все, узяв на час. «Наган» був дуже старий, двадцять якогось року випуску й, схоже, багато чого бачив на своєму віку. Набоїв до нього було всього чотири, тому Гоша спочатку хотів порискати за своїми каналами, ну, хоч три штуки ще як мінімум роздобути, щоб барабан заповнити, а потім подумав, що й цих вистачить, адже воювати все одно ніхто не збирався – у крайньому випадку може разок пальнути доведеться для остраху в стелю або по нозі кому. Зате виглядав револьвер не жартівливо, що не іграшковий, так це вже точно, і до габаритів Штопаного підходив якнайкраще.

Штопаний був не дрібним хлопцем, та ще цей шрам на шиї, який ішов униз по потилиці майже до середини спини, наслідки автомобільної аварії з виразними слідами хірургічних ниток, тільки закріплював упевненість у цьому хлопцеві. Перший раз він потрапив на малолітку за бійку, друга ходка була за наліт на невеликий магазинчик, а, швидше за все, на кіоск, але це якщо говорити про погане, а ось скільки було вдалих справ у його біографії – про це він не розповідав, та у нього ніхто й не питав. Зараз напад з волиною у його практиці намічався вперше, може тому й нервував, і совався безперервно.