Юрій Сорока - Крос у небуття

Андрій поклав слухавку і почалапав босими ногами у ванну кімнату. Новий день обіцяв затьмарити попередній. Він поглянув у дзеркало на свою заспану й неголену фізіономію, вкотре подумавши:

«А чому б не покинути до чортів собачих цю трикляту роботу й не піти у комерцію? Якщо не спокійніше, то, напевне вже, прибуток більший…»

За десять хвилин Соколовський, ретельно виголений і все ще напівсонний, відчиняв розхлябані дверцята чергового «уазика», який діловито буркотів двигуном біля під’їзду.

На березі була присутньою уся верхівка міської міліції Кам’янця-Подільського. Білий «Форд» з розтрощеним моторним відсіком витягли півгодини тому і зараз у його салоні працював експерт. Поряд з автомобілем, накриті білими простирадлами, лежали три тіла. Серед річкового плеса застиг баркас. Водолази, які на ньому прибули, гомоніли, збираючи троси й обладнання. На крихітному відтинку кам’янистої дороги, якою зазвичай з’їжджали до води рибалки та відпочивальники, ніде було яблуку впасти через велику кількість машин, а в очах рябіло від скупчення міліцейських та прокурорських чинів. Андрія, щойно той виліз з машини, покликав Степанович – невеличкого зросту сухорлявий чоловік у формі майора міліції.

– Що мислиш?

– А що тут намислиш, – знизав плечима Андрій, розглядаючи місце події. – Навмисне вбивство, ясно як божий день. Під самогубство, попри всю віртуозність нашої прокуратури, не підтягнеш. Яка причина смерті?

– У кожного, крім слідів знущань, по кулі у голові.

– Круто.

– Андрію… – Степанович відкашлявся.

– Степанович – ні! – Андрій виставив перед собою руку, немов намагаючись захиститись від удару. – Ви не зробите цього!

– Послухай, Андрію…

– Я просто фізично не можу! Побутове вбивство на цементному заводі на мені, вбивство під час бійки у «Старій Фортеці» теж на мені. Ще цей ветеран, абись він у танку згорів, пробач мені Господи! Коли я встигну?!

Степанович заграв жовнами, що мало означати: я не прошу, я наказую! Помітивши реакцію начальства, Андрій замовк, з виглядом приреченого приготувавшись вислухати власний вирок.

– Це не моя забаганка, – розвів руками Степанович. – Наказ начальника міськвідділу. Справу будеш вести ти. Під контролем прокуратури. Я ж, зі свого боку, чим зможу… На цементному вбивство майже розкрито, залишилося трохи паперової роботи, перекину на когось із хлопців. Може ще заберу вбивство у «Старій Фортеці». Залишаться крадіжки коліс. Крім того, у допомогу дам Забузького й Кондратишина. Подужаєш.

Андрій дістав цигарку.

– Ну то як, згоден? – запитливо зазирнув у очі Степанович.

– А я можу відмовитись?

– Звичайно ні.

– Тоді згоден, – Андрій з ненавистю подивився у той бік, де, одягнений у бездоганний однострій, стояв у товаристві районного прокурора полковник Гончар. – Піду побалакаю з рибалками.

– Давай, – Степанович кинув недопалок на землю і пішов до Гончара.

Павло Іванович, відчуваючи у серці розпач і почуття жалю до себе, змотував і ховав до рюкзака снасті, які так і не згодилися цього дня. І чому все трапилося саме зараз і саме на тому місці, де відпочивав він? Чому не учора, не завтра, або півроку тому чи півроку потому? Ні, саме сьогодні, коли до жаданого ляща і стану тихого умиротворіння залишилося так мало, а до жаданої відпустки так багато! Додавав оптимізму лише той факт, що, незважаючи на велику кількість міліціонерів усіх рангів, ніхто не поцікавився, чому вони збиралися почати риболовлю, коли вона заборонена на час нересту риби. Інакше не обійшлося б без протоколу, листа на службу й штрафу, які самі по собі лише дрібниця в зрівнянні з реакцією на них Людмили Володимирівни. Скоріш за все, у разі такого розвитку подій, виїзди на риболовлю перетворилися б з рідкісної реальності на нездійснені фантазії. І хоча напередодні, випивши три чарки, Павло Іванович намагався довести товаришам, що у його сім’ї господар саме він, а не дружина, сам він добре знав, що краще відмовиться від чого завгодно, аніж піде проти її волі. В іншому випадку йому буде вчинено таку кількість жорстоких істерик, яку Павло Іванович без значної шкоди для здоров’я пережити не зможе.

Закінчивши складувати рюкзак, Павло Іванович без ентузіазму поглянув на молодого чоловіка у джинсах і чорному шкіряному піджаку, з текою для паперів у руках. Чоловік продемонстрував посвідчення капітана міліції і простягнув руку для привітання.

– Капітан Соколовський, карний розшук, – мовив він. – Можемо з вами побесідувати?