Томас Гарріс - Мовчання ягнят

Знадвору пролунало запитання від містера Йоу:

– Міс Старлінг, з вами все гаразд?

– Так, – відгукнулась вона.

Від звуку її голосу здійнявся тихий шерхіт, з піаніно вихопилося кілька високих нот, наче щось пробігло всередині струнами. Світло від автомобільних фар сягало їй по литки.

– Ви знайшли піаніно, офіцере Старлінг?

– То була не я.

– Он як.

Автомобіль був великий, високий і довгий. Згідно з записами Йоу – лімузин «пакард» 1938 року. Він був укритий тканиною, плюшевим ворсом усередину. Промінь її ліхтарика застрибав чохлом.

– Це ви накрили машину тканиною, містере Йоу?

– Я її знайшов у такому стані й ніколи не розкривав, – гукнув Йоу під двері. – З брудним ганчір’ям я справи не матиму. Так її зберігав Распейл. Я просто переконався, що машина на місці. Перевізники відсунули піаніно під стіну, укрили рядниною, склали коробки біля машини й пішли. Я платив їм погодинно. У коробках в основному ноти й книжки.

Тканина на автомобілі була товстою та важкою, і, коли Кларіс за неї потягла, у промені ліхтарика здійнялися вихорці пилу. Вона двічі чхнула. Ставши на носочки, Старлінг згорнула чохол до середини високої старовинної машини. Вікна на задніх дверях були завішені. На ручках лежав шар пилу. Їй довелося перехилятися через коробки, щоб дотягтися до дверей. Торкнувшись краю ручки, вона спробувала потягнути її вниз. Замкнено. У задніх дверях замків не було. Аби дістатися передніх дверей, їй доведеться перекласти купу коробок, ось тільки місця було збіса мало. Кларіс помітила, що між завісою і рамою заднього вікна є маленька шпарина.

Старлінг знову перехилилася через коробки, щоб максимально наблизити очі до шибки, і присвітила ліхтариком у щілину. Спочатку вона побачила лише своє відображення, але потім затулила промінь долонею. Заднім сидінням ковзнула вузька смуга світла, послабленого від брудного скла. На сидінні лежав розгорнутий альбом. У тьмяному промені кольори здавалися блідими, але Старлінг угледіла валентинки, розклеєні в альбомі. Старі мереживні валентинки, що надималися на тих сторінках.

– Дуже вам дякую, докторе Лектер, – промовила Старлінг, і від її дихання з вікна злетіла хмарка пилу, а шибка запітніла. Кларіс не хотілося терти скло, тож довелося перечекати, поки воно знов стало прозорим. Промінь світла посунувся далі – до пледа, що валявся зібганий на підлозі, до матового блиску від пари чоловічих туфель із лакованої шкіри. Над туфлями – чорні шкарпетки, над шкарпетками починалися штани від класичного костюма, а в них – ноги.

«Уціймашинінікогонебулоцілихп’ятьроків – тихо, тихо, не поспішай, мала».

– Містере Йоу! Агов, містере Йоу?

– Так, офіцере Старлінг?

– Містере Йоу, здається, в машині хтось сидить.

– Отакої! То вам краще вибиратися звідти, міс Старлінг.

– Ще не час, містере Йоу. Просто почекайте на мене ззовні, якщо ваша ласка.

«Саме зараз треба вмикати мозок. Треба думати, або решту життя доведеться скиглити в подушку. Тому зберись і зроби все правильно. Я не хочу знищити речові докази. І мені потрібна допомога. Але понад усе мені не хочеться марно бити на сполох. Якщо я даремно накличу сюди балтиморських оперативників і копів, точно наживу собі лиха. Я бачу щось схоже на ноги. Містер Йоу не привіз би мене сюди, якби знав, що в машині «холодний», – подумала Старлінг і навіть усміхнулася. «Холодний» – то вже бравада. – Тут нікого не було від останнього візиту Йоу. Гаразд, отже, коробки тут з’явилися вже після того, що лежить у машині. А тому я можу переставити коробки, не пошкодивши речових доказів».

– Отже, містере Йоу.

– Слухаю вас, офіцере Старлінг. Мені викликати поліцію чи ви самі впораєтеся?

– Це ще треба з’ясувати. Почекайте ззовні, якщо ваша ласка.

Завдання з коробками спричиняло не менше клопоту, ніж кубик Рубіка. Кларіс спробувала працювати, затиснувши ліхтарик під пахвою, двічі його впустила і зрештою поклала на машину. Їй довелося складати коробки позаду себе, а невисокі картонки легко ковзнули під автомобіль. Пучка великого пальця засвербіла від укусу чи скалки.

Тепер їй вдалося зазирнути в салон крізь тьмяну шибку передніх дверей. Біля водійського сидіння облаштувався павук, сплівши собі павутину між великим кермом і коробкою передач. Переділка між передніми і задніми сидіннями була зачинена.

Старлінг подумала, що не варто було лізти під двері складу, не змастивши ключ від «пакарда» оливою, проте, коли вона вставила його в шпарину, замок відімкнувся.