Тесс Герритсен - Смертниці

— О дев’ятій ранку?

Мора глянула через стіл на свого асистента, Йошиму. Він мовчав, як завжди, але вона побачила, як піднялася одна темна брова — красномовнішого коментаря від нього годі було й чекати.

— Випила вона небагато, — відповів офіцер Б’юкенен. — Склянка була майже повна.

— Гаразд, — мовила докторка Айлс. — Подивімося на спину.

Вони з Йошимою перекотили тіло на бік.

— На стегні татуювання, — відзначила Мора. — Маленький блакитний метелик.

— Боже, — протягнув Б’юкенен. — І це в її віці?

Мора підняла на нього очі.

— Вважаєте, що п’ятдесят — це вже старість, чи не так?

— Ну… це вік моєї мами.

«Обережніше, хлопче. Я лише на десять років молодша».

Вона взяла скальпель і почала різати. Це була вже п’ята аутопсія того дня, і працювала докторка Айлс швидко. Доктор Костас був у відпустці, минулого вечора сталася велика автомобільна аварія, тож холодильна кімната зранку була повна мішків з тілами. І поки вона працювала, надолужуючи, привезли ще два тіла. Цим уже доведеться почекати до завтра. Усі адміністративні працівники вже роз’їхалися, і Йошима все поглядав на годинник — йому теж помітно не терпілося потрапити додому.

Мора розрізала шкіру, розкрила живіт і грудну клітку. Вийняла мокрі органи, поклала на дошку для розтину. Глорія Ледер помалу відкривала свої таємниці: укрита жиром печінка красномовно свідчила про надмір рому й коли, матку вкривали фіброїдні вузлики.

А коли нарешті було розкрито череп, відкрилася й загадка її смерті. Мора побачила її, піднявши мозок затягнутими в рукавички руками.

— Субарахноїдальний крововилив, — констатувала вона й подивилася на Б’юкенена. Той був значно блідіший, ніж коли вперше переступив цей поріг. — Імовірно, ця жінка мала ягідну аневризму — слабке місце в одній з артерій основи мозку. Підвищений тиск міг погіршити її стан.

Б’юкенен ковтнув слину, не зводячи погляду зі шматка шкіри, який був скальпом Глорії Ледер, а тепер звисав, закриваючи обличчя. Саме це зазвичай найбільше їх жахало: коли обличчя згорталося, мов зношена гумова маска, вони всі кривилися чи відверталися.

— То… хочете сказати, що це природна смерть? — тихо спитав він.

— Саме так. Це все, що вам потрібно було побачити.

Юнак уже зривав з себе халат, відступаючи від столу.

— Мені треба на свіже повітря…

«Мені теж, — подумала Мора. — Літній вечір, треба полити сад, і я за день навіть не виходила звідси».

Але минула година, а вона досі була в бюро, сиділа за своїм столом, переглядаючи лабораторні записи й надиктовуючи звіти. Хоча вона й перевдяглася, здавалося, що запахи моргу нікуди не поділися: жодна кількість води й мила не могла їх знищити, бо насправді їх зберігала пам’ять. Вона взяла диктофон і почала надиктовувати звіт щодо Глорії Ледер.

— Жінка п’ятдесяти років, знайдена на шезлонгу біля басейну свого житлового комплексу. Жінка добре розвинута, добре харчувалася, візуальних ознак травм немає. Під час внутрішнього огляду на животі знайдено шрам, імовірно від апендектомії. Маленьке татуювання метелика на…

Мора завагалася, уявляючи татуювання. Воно було на лівому чи на правому стегні? «Боже, як я втомилася, — подумала вона. — Не можу пригадати». Деталь була незначна, вона не впливала на її висновки, та все ж судмедекспертка ненавиділа неточність.

Вона встала з-за столу, рушила спорожнілим коридором до сходової клітини, кроки відлунювали на бетонних сходинках. У лабораторії Мора ввімкнула світло й побачила, що Йошима, як завжди, залишив усе в стерильному стані: вимиті столи блищать, підлога заметена начисто. Вона пройшла до холодильника, відчинила важкі двері. З-за них вирвалися пасма туману. Мора невпевнено вдихнула, наче перед зануренням у брудну воду, і ввійшла до холодильника.

Вісім каталок були зайняті; переважно чекали на працівників похоронних бюро. Рухаючись між ними, вона перевіряла бирки, поки не знайшла Глорію Ледер. Розстібнула мішок, просунула руки під сідниці трупа й перекотила його набік, поки не побачила татуювання.

Воно було на лівому стегні.

Мора знову застібнула мішок і вже збиралася зачинити двері, аж ось завмерла. Розвернулася, вдивляючись у холодну кімнату.

«Невже я справді щось почула?»

Увімкнувся кондиціонер, з-за решіток полинуло крижане повітря. «Так, оце й усе, — подумала вона. — Кондиціонер. Або компресор холодильника. Або вода у трубах. Час додому». Вона так утомилася, що їй почало вчуватися.