Богдан Коломийчук - В'язниця душ

– Згоден, – посміхнувся комісар. – Забудьте, це просто роздуми.

– Бажаєте ще кави? – звернулася жінка до поліцейських.

– Ні, – як завжди за двох, відповів Вістович. – Маю до вас останнє прохання.

– Гаразд.

– Пригадайте, будь ласка, дату того першого візиту сюди добродія Гальдена.

Марія замислилась, але врешті впевнено відповіла:

– Це було двадцятого жовтня, пане комісаре.

– Ви впевнені?

– Цілком.

– Це все, що я хотів знати, пані Маріє, – сказав поліцейський. – Зараз майже десята, ви збираєтесь додому?

– Ні, сьогодні я залишусь. Хочу бути біля господині.

Видно було, що цей короткий допит її втомив, і жінка хотіла якнайшвидше позбутися товариства поліцейських.

– Вам не заважає, що ми тут куримо? – запитав комісар, коли Марія вже була на сходах.

– Зовсім ні, – відповіла вона. – Професор був затятим курцем. До того ж полюбляв міцний львівський тютюн. Я звикла.

– Львівський тютюн не найгірший, – зауважив Вістович.

Втім, сказав він це радше Самковському, бо Марія вже сховалася за дверима покоїв нагорі. Підлеглий кивнув.

– «Nawet Pani Cesarzowa pali tytoń z miasta Lwowa» [27] «Навіть пані цісарева (імператриця) палить тютюн з міста Львова» (Пол.). , – пригадав Самковський рядок з рекламного віршика, яким продуценти львівських цигарок заохочували купувати їхню продукцію.

– «Tytoń z miasta Lwowa», – повторив комісар, – tytoń lwowski… Пані Цимес писала мені, що на ґудзиках одягу третього клієнта покійної Софії були витиснені дві літери: Т і L. За її описом, цей чоловік підприємець.

– Ерік Міллер, – клацнув пальцями Самковський, – власник львівської тютюнової фабрики.

– Віденець? Вдівець? – перепитав комісар.

– Так! Це точно він, – в азарті ад’юнкт навіть скочив з місця. – Місяць тому приходив скаржитися, що у Винниках [28] Винники – містечко поруч Львова. його обікрали.

– Подумати лишень, Самковський, якби ми зібрали за одним столом усіх любителів бордельних насолод, то отримали б досить порядне і достойне товариство, – посміхнувся Вістович.

На цьому він, здавалось, утратив інтерес до власника тютюнової фабрики і продовжив читати про скандинавську нечисть. Самковський невдовзі заснув, а коли прокинувся, комісар (якщо тільки він спав) курив свою першу вранішню цигарку.

– Котра година, шефе? – захриплим голосом поцікавився ад’юнкт.

– Сьома ранку, – відповів той.

За кілька хвилин до вітальні зайшла Марія, принісши поліцейським сніданок.

– Як почувається пані Сабінська? – запитав Вістович.

– Начебто краще, – відповіла служниця. – Проте, дуже вас прошу ще почекати зі своєю справою.

– Як накажете, – мовив комісар, розрізаючи ножем запашну кайзерку, щоб напхати всередину малинового конфітуру. – Нехай пані одужує.

Самковський у цей час робив те саме.

– Ось що ми зробимо сьогодні, – сказав Вістович підлеглому, коли Марія пішла: – Я зустрінуся з цим Еріком Міллером, а ви, щойно вас тут замінять, знайдіть Фельнера і разом з’ясуйте одну річ.

– Що саме? – перепитав Самковський, не перестаючи жувати.

– Чи траплялися у Львові за останній час ще випадки таких смертей, як смерть професора і Софії Вільчевської, коли від трупів залишився ледь не сам порох.

– Niema sprawy, szefie [29] Без проблем, шефе. (Пол.). , – відповів ад’юнкт і запхнув до рота черговий кусень випічки з конфітуром.

– От і гаразд.

Поліцейські закінчили сніданок, і комісар першим вийшов з будинку.

До Винників, де власне знаходилась тютюнова фабрика, з Личаківської було недалеко, але через дощі, які не припинялися у Львові вже кілька днів, дорога перетворилася на суцільне глиняне місиво, і фіакр діставався туди майже годину. Опинившись нарешті у потрібному місці, Вістович з жахом подумав, що сьогодні йому ще повертатись до Львова тим самим шляхом, і, не стримавшись, голосно вилаявся.

Ерік Міллер був у своєму кабінеті й, отримавши візитівку поліцейського, наказав його впустити. Коли Вістович зайшов, чоловік виглядав дещо здивованим, але привітно простягнув йому руку і запросив сісти.

– Не очікували візиту поліції, пане Міллере? – запитав комісар, трохи затримавши погляд на вікні, звідки проглядався чудовий краєвид на довколишні ліси.

– Щиро кажучи, ні, – відповів той. – Тому радий буду дізнатися, чим можу стати в пригоді.

Міллер говорив польською з помітним німецьким акцентом.

– Гаразд, тоді одразу до справи, – мовив гість, зрозумівши, що пропозиції випити він не дочекається. – Ви навряд чи про це знаєте, пане директоре, але кілька днів тому у Львові померла молода дівчина на ім’я Софія Вільчевська.