Богдан Коломийчук - В'язниця душ

Діставшись до Львова, комісар не поспішав іти в управління поліції, а повернув до кав’ярні Шнайдера. Хотілося випити і ще раз обміркувати декілька здогадів, що раптово спалахнули в його голові яскравим полум’ям, обпікаючи тепер усе єство. Запримітивши на шинквасі телефонний апарат, Вістович запитав, чи може ним скористатись. Господар охоче дозволив.

– Прошу з’єднати з моргом на Пекарній, – сказав він телефоністці якомога тихіше, щоб не привертати увагу. – Так, з моргом… Я впевнений, що за ними закріплений номер. Перевірте ще раз… От бачите, я був правий.

Чекаючи на з’єднання, Вістович глянув на годинник. Була друга пополудні. Якщо він усе порахував правильно, то Фельнер має зараз бути саме на Пекарній. За кілька хвилин він з радістю почув малоприємний голос поліційного лікаря:

– Am Apparat! [31] На зав’язку (Нім.). – буркнув той. – Felner.

– Вістович, – відповів комісар. – Добре, що ви там, докторе…

Проте співрозмовник виявився іншої думки:

– Кожного разу, коли звучить ваш голос, Вістовичу, слід чекати якоїсь гидоти, – мовив він. – Востаннє це була мертва шльондра.

– От про неї і йдеться, – сказав комісар. – Тіло ще в морзі?

– А ви гадали, вона встала і пішла назад у бордель?

– Звісно ні. – Вістович ледве стримувався, щоб не відповісти йому в тон. – Ви не помітили на ньому яких-небудь дрібних ран?

– Ні, чорт забирай. Я ж сказав, що вона померла від отрути.

– Безперечно. Але готовий битися об заклад, що дечого ви не зауважили.

– Чого, наприклад?

– Слухайте уважно, – комісар вдихнув повітря, щоб говорити якомога чіткіше: – Підіть до трупа і зазирніть йому за нижню губу…

– Що?!

– За нижню губу, – повторив Вістович.

– Що ви верзете, комісаре? Якого дідька я це робитиму? – Чути було, що доктора почав розбирати сміх і він от-от розрегочеться. – А чому не в сраку зазирнути, дозвольте спитати?

– Курва! Робіть, що кажу, докторе! – не витримав поліцейський.

З іншого боку запанувала тиша, а потім стало чутно, як Фельнер клацає язиком. Він завжди робив так, коли нервував.

– Гаразд, – врешті озвався лікар. – Не кладіть слухавки. Труп за стіною, я залишив біля нього студентів. У мене якраз лекція.

Вістович полегшено зітхнув. Було б значно гірше, якби Фельнер просто знервовано послав його до дідька і подався продовжувати лекцію. Тоді довелося б самому їхати на Пекарну, а це забрало би купу часу. Невдовзі він повернувся і спочатку кашлянув у слухавку, мовби для того, щоб з’ясувати, чи співрозмовник нікуди не пропав.

– Пане докторе… – підтвердив свою присутність комісар.

– Не знаю, яким дивом, чорт забирай, але ви таки мали рацію, Вістовичу, – мовив доктор.

Комісар відчув, як серце його шалено закалатало.

– Що ви там помітили? – запитав він.

– Рани, ніби… сліди від зубів, – відповів доктор. – Наче хтось вкусив її під час поцілунку. Причому дуже сильно.

– Чудово, – виснував комісар. – Просто чудово.

– Зичу успіху, Вістовичу, – сказав наостанок доктор. – Auf Wiedersehen.

Поліцейський поклав слухавку і, поспіхом розрахувавшись, рушив до виходу. В Дирекції поліції його вже чекав Самковський. Побачивши, що Вістович зосереджений і навіть дещо знервований, ад’юнкт не одразу наважився заговорити до шефа. Лишень коли той відірвався від записника, обережно промовив:

– Щодо вашого доручення, шефе…

– Якого?

– Пан доручив мені перевірити, чи траплялися ще випадки смертей, коли тіло перетворювалось на мумію, – нагадав Самковський.

– Перевірили? – Вістович з цікавістю подивився на підлеглого.

Той кивнув.

– У похоронному бюро «Ewigkeit» Йони Вайса говорять, що мали три таких трупи. Решта контор увесь час ховали звичних мертвяків…

– Так-так… Отже, разом із професором та Софією Вільчевською маємо п’ять, – сказав комісар. – Адреси померлих знаєте, Самковський?

– Аякже. Молода гувернантка на Понінського, власник антикварної крамниці на Кохановського і студент, що жив на Баторія. – Ад’юнкт з неприхованою гордістю поклав перед шефом листок з трьома адресами.

Роботу і справді було виконано добре. Комісар навіть подумав, що пора клопотати про підвищення для свого підлеглого.

– Отже, ми маємо справу з якоюсь невідомою хворобою, – зазначив Самковський. – А це вже не наша справа.

– На жаль, наша, – заперечив комісар. – Як пригадуєте, за висновком медичного експерта, Софію отруїли. Фельнер не встиг провести розтин тіла професора, але я впевнений, що причина його смерті така ж. Сабінського також убили.