Богдан Коломийчук - В'язниця душ

Міллер знизав плечима.

– Шкодую, пане Вістовичу, але це ім’я нічого мені не говорить.

– Звичайно. Навряд чи ви маєте звичку нотувати імена повій, з якими мали інтимні стосунки.

Міллер здивовано глянув на комісара, але сприйняв його слова спокійно. Трохи помовчавши, він підвівся з крісла і підійшов до вікна.

– Вип’єте, комісаре? – раптом сказав він. – У мене є «Baczewski».

Вістович похитав головою. Тепер ця пропозиція не принесла йому радості.

– Тоді послухайте, – чоловік заговорив раптом дещо різким тоном. – Я віденець, і хоч маю в Лемберзі серйозні справи, все ж не залишуся тут назавжди. Окрім усього, я вдівець, тож, як ви розумієте, не зраджую дружину в прямому розумінні. Додам, що мені здебільшого начхати на мою репутацію, тож свою спробу мене шантажувати вважайте проваленою, пане Вістовичу…

– Я не збирався вас шантажувати, – заперечив комісар.

– Он як? Тоді до чого ця розмова?

– Ви надто поспішаєте з висновками, пане Міллере, а я всього лишень маю до вас декілька питань.

– Ich bin ganz Ohr [30] Уважно слухаю (Нім.). , – сказав той.

– Ви часом не помітили, що та дівчина кепсько почувалась, коли була з вами? – запитав Вістович.

– Ні, виглядала здоровою.

– А не скаржилась на інших клієнтів?

– Ми майже не розмовляли, пане комісаре.

– Отже, ви мовчки примусили її шмагати вас?

– Я не змушував. Просто запитав, чи вона згодна це робити… Якби відмовилась, я б не наполягав.

– Які цигарки ви палите, пане Міллере? – змінив тему поліцейський.

– Яке це має значення?

– У тій кімнаті, де ви були з Софією, я знайшов цигарковий попіл на підвіконні.

– Ви розчаруєтесь, пане Вістовичу, але сам я майже не палю. Вкрай рідко. Настільки рідко, що пам’ятаю дні, коли дозволяв собі викурити бодай одну цигарку, – промовив Міллер. – Тож можу запевнити вас, попіл залишив не я.

– Знаю, – кивнув комісар, – ви були в Мамки Цимес двадцять другого жовтня, а курили в кімнаті Софії за два дні до її смерті.

– Звідки ви знаєте, коли там курили?

– Бо в кімнаті не прибирали, відколи дівчині стало погано.

– Отже, курив останній клієнт? – з несподіваним азартом сказав Міллер.

– Більш того. Курив убивця або той, хто пов’язаний з убивцею. Можливо, виконавець злочину.

– Он воно що. То ви розслідуєте вбивство?

– Офіційно – ні. Але те, що її вбили, вже не викликає сумніву.

Міллер трохи помовчав, видно, для того, щоб зібрати думки докупи.

– І все ж… Чим я можу вам допомогти? – запитав він після паузи.

Вістович дістав з кишені невеличке пуделко.

– Якщо я покажу вам цей попіл, ви зможете вгадати марку цигарок? – запитав він.

Міллер стенув плечима.

– Я, звісно, багато знаю про тютюн… Спробую.

– Якщо не скажете ви, то не скаже ніхто, – мовив комісар і простягнув власникові тютюнової фабрики скриньку.

– Що ж, дякую за таку оцінку.

Міллер відкрив кришечку і висипав цигарковий попіл на чистий аркуш паперу, що лежав на його столі. Кілька хвилин він уважно придивлявся, а тоді сказав:

– Безперечно, не львівський тютюн. Попіл надто чорний… Крім того, в цьому тютюні не було жодного іншого компонента…

– Що ви маєте на увазі? – з цікавістю перепитав Вістович.

– Бачте, комісаре, іноді для кращого смаку ми додаємо деякі ароматичні компоненти, тут їх не було. Втім, головне не це, а характерний чорнющий колір.

Ще кілька хвилин він розглядав попіл у збільшувальне скло.

– Боюсь помилитися, пане Вістовичу… – нарешті сказав чоловік. – Боюсь помилитись, – знову повторив він, – але, здається, це були цигарки «Roth-Händl»… Тільки для них використовують такий тютюн.

– Австрійські? – перепитав комісар.

– Німецькі.

– А їх можна купити тут? – вирішив уточнити Вістович.

– Сумніваюся. Навіть більше. Впевнений, що ні. Їх не купити навіть у Берліні чи Бреслау. Хіба що в…

– …в Данцігу? – вирвалось у Вістовича.

– Логічно, – посміхнувся Міллер. – Там їх виробляють. Вони дуже міцні, тому курять їх переважно моряки і портові робітники.

Комісар задумався, і за кілька хвилин Міллеру навіть здалося, що той забув про його існування. Врешті, господар мусив кашлянути, щоб якось нагадати про себе.

– Усе гаразд, пане Вістовичу? – запитав він, коли поліцейський знову перевів погляд на нього.

– Так, – відповів той. – Дякую вам за допомогу. Мені час іти.

– Що ж, звертайтесь, якщо раптом буду ще потрібен.

Міллер простягнув гостеві на прощання руку. Той мляво її стис і все ще у глибокій задумі вийшов з кабінету.