Богдан Коломийчук - В'язниця душ

Коли Вістович знову постукав у двері будинку на Личаківській, то відчинили не одразу. Врешті, десь за чверть години на порозі з’явилася Марія і з подивом запитала, що потрібно панам поліціянтам о такій пізній годині.

– Ми маємо справу до пані Сабінської, – відповів комісар.

– Даруйте, але господиня хвора, – м’яко, проте впевнено відповіла служниця.

Чоловіки перезирнулись. Що робити в такому випадку, вони й гадки не мали. Тим часом Марія спробувала зачинити двері, але комісар вчасно виставив ногу вперед, і вона тільки прищемила йому черевика.

– Що ви собі дозволяєте? – обурено мовила жінка.

– Вам доведеться впустити нас, – сказав Вістович.

– Але ж пані хвора і не зможе вас прийняти.

– Нічого. Почекаємо, доки одужає…

У вітальні чоловіки вмостились на канапі і, не питаючи дозволу, запалили цигарки.

– Ви збираєтесь просидіти тут усю ніч? – здивувалась Марія.

– Виглядає, що так, – незворушно відповів комісар. – Так буде певніше. Вранці нас замінять.

– Але що сталося?

– Нам доведеться заарештувати вашу господиню, як тільки вона одужає.

– Заарештувати?

– Ви добре почули.

– Єзус Марія, чим же вона завинила?

– Про це ми скажемо їй.

Жінка розгублено дивилась на них і м’яла руками край фартушка.

– Дорога пані, – вже лагідніше звернувся до неї комісар. – Запевняю, що не завдамо вам жодних клопотів. Ми не просимо бути гостинною до нас, але від кави не відмовимось.

Самковський кивнув, погоджуючись із шефом. Служниця невпевненим кроком вийшла на кухню, і поліцейські залишилися у вітальні самі. Вістович скористався цим і підійшов до книжкової шафи.

– Схоже, матиму чим зайнятися до ранку, – сказав він Самковському, переглядаючи назви книг.

У відповідь той скривив кислу міну, що мало б означати: «От і добре, а я буду спати».

Коли Марія повернулася, несучи в руках тацю з кавником і крихітним сервізом, комісар устиг прочитати передмову до громіздкого видання зі скандинавської демонології і поставити книгу назад, запам’ятавши її серед решти. Поліцейський раптом лагідно посміхнувся служниці і сам узявся наливати каву в порцелянові філіжанки.

– Ви бува не пригадуєте, дорога пані Маріє, чи був серед візитерів цього дому молодий чоловік досить високого зросту, худорлявої статури і з блідим кольором обличчя? – запитав поміж ділом комісар. – Досить помітний суб’єкт.

– Звичайно пригадую, пане Вістовичу, – відповіла та, насторожено спостерігаючи за його маніпуляціями з кавником. – Ви зараз говорите про пана Акселя Гальдена. Цей чоловік добре знається на нордичній культурі і сам походить звідкілясь зі Скандинавії. Професор з ним часто радився щодо деяких наукових питань.

– Коли ви вперше побачили тут цього Гальдена? – запитав Вістович.

Він уже встиг налити кави у три філіжанки, і йому навіть здалося, що Марія полегшено зітхнула, побачивши, що сервіз залишився цілий.

– Точно не пригадую, – відповіла вона. – Пам’ятаю, якогось ранку я прийшла, а вони втрьох уже пили чай…

– Втрьох – це професор, Еля і цей Гальден? – перепитав поліцейський.

Жінка кивнула.

– Пам’ятаю, дуже здивувалася, оскільки господарі ніколи не прокидалися так рано, – продовжила жінка. – А тут ще й встигли прийняти гостя. Щоправда, самі були одягнені в халати. Це виглядало трохи непристойно.

– О котрій годині ви зазвичай приходите сюди? – запитав Вістович.

– О шостій.

– А о котрій ідете додому?

– Як коли. Здебільшого, о дев’ятій. Усе залежить від роботи.

– Того дня прийшли, як завжди?

– Так, десь за чверть до шостої.

– У вас є власний ключ?

– Звісно.

– І того дня, коли ви прийшли, двері були замкнені?

– Так… – повільно відповіла Марія, трохи зморщивши чоло. – Як завжди.

– Виходить, до того, як ви прийшли, тобто до п’ятої сорок п’ять, господарі прийняли гостя, а потім замкнули за ним двері, – підсумував комісар.

– Виходить, так, – погодилась жінка. – А що в цьому дивного?

Вістович знизав плечима.

– Знаючи, що ви от-от прийдете, я б на місці професора не возився з замком. Хіба що гість прибув глупої ночі. Гадаю, пан Сабінський нечасто відмикав або замикав двері власного будинку, оскільки фактично завжди тут є ви. Уявіть, яких зусиль мусив би докласти заспаний професор, щоб дати ради простому, але іржавому замковому механізмові. Я чув, як довго ви нам відмикали двері…

– Все правильно, пане комісаре, замок старий, і я давно просила його замінити, – мовила Марія. – Але, так чи інакше, двері були замкнені. Не через вікно ж потрапив сюди пан Гальден.