Богдан Коломийчук - В'язниця душ

Незнайомець провів пані Сабінську до фіакра і, сказавши кілька слів наостанок, допоміг сісти та зачинив за нею дверцята. Потім, простеживши за тим, як фіакр виїхав з площі, сам подався у бік вулиці Панської, а відтак, перетнувши її, пірнув у безлюдний провулок. Між кам’яних стін залишилися тільки вони двоє, і незнайомець міг навіть чути кроки комісара позаду себе. Вістович зрозумів, що от-от себе викаже, тому надалі вирішив діяти відкрито. Поступово скоротивши відстань між незнайомцем, поліцейський попросив того зупинитися. Той озирнувся і зміряв комісара холодним колючим поглядом.

– Чого вам треба? – запитав він спокійним голосом.

– Маю до вас кілька питань, – сказав Вістович. – Я з поліції.

– Забирайтесь до дідька, – коротко відповів чоловік і рушив далі.

Вістовича охопила злість.

– Ану стій, скурвисину! – вигукнув комісар і кинувся навздогін.

Однак далі сталося щось незбагненне. Незнайомець раптом опинився просто перед ним, хоч до цього встиг відійти на добрих півсотні кроків. І перш ніж Вістович устиг бодай підняти руки для захисту, той могутнім ударом збив його з ніг. Слідом за цим незнайомець наступив комісарові на груди і з силою вдавив у землю.

– Я ж сказав, щоб ти йшов до дідька, – сказав він голосом, що нагадував зміїне шипіння.

Тільки тепер Вістович розгледів його обличчя. Воно було сіро-блідим, як у мерця. Попри те, що комісар ледве дихав під натиском незнайомця, він зумів сягнути до кишені, де лежав пістолет, і рвучко вихопив зброю перед собою.

– Забери свою гівняну ногу, – простогнав Вістович, цілячись тому просто в обличчя.

Незнайомець скривив якусь диявольську посмішку і відступив. Після цього, не чекаючи, доки Вістович зведеться на ноги, повернувся і рушив у той самий бік, в який ішов кілька хвилин тому.

– Ані руш! – вигукнув поліцейський.

Проте це не подіяло. Тоді Вістовичу увірвався терпець, і він натиснув на гачок… Комісар точно знав, що влучив. З такої відстані навіть Самковський при своєму кепському зорові не промахнеться, однак незнайомець тільки сіпнувся, наче його штовхнули в спину, і зник за рогом будинку.

Ошелешений Вістович добру хвилину стояв і не міг зрушити з місця. Мозок поліцейського відмовлявся сприймати той факт, що хтось просто не зауважив у своєму плечі кулю від браунінга, а пішов собі далі, наче там її справжнє місце.

У провулок забігло декілька чоловіків, і комісар поспіхом заховав зброю.

– Де тут стріляли? – запитав кремезний бородань, важко відсапуючись.

– Десь там, – відповів Вістович, навмання махнувши рукою.

– Пан бачив когось?

– Нікого.

– Глянемо? – запитав бородань у решти.

– Краще покличте поліцію, – порадив комісар і поспіхом рушив у той бік, звідки нещодавно прийшов.

До свого кабінету Вістович зайшов брудний і роздратований. Жбурнувши плаща на стілець, він сів за стіл і мовчки втупився у вікно. Самковський також був на своєму місці, проте заговорити з шефом не наважувався.

– Вірите в різноманітну чортівню? – врешті обізвався комісар. – Маю на увазі, у відьом, вовкулаків, пекельних пердунів?

Ад’юнкт здивовано закліпав очима.

– Та кажіть же!

– Не надто. А чому пан питає, шефе?

– Бо, схоже, нам доведеться мати з чимось таким справу. Якщо тільки я не здурів, – пояснив Вістович.

– Поясніть докладніше, – попросив Самковський.

Утім, комісар досі не зумів пояснити всього собі, що вже й казати про когось. Він махнув рукою і почав про інше:

– Еля Буковська, чи то пані Сабінська, зовсім не в траурному настрої навіть для годиться… Крім того, сьогодні мала зустріч з досить дивним типом.

– Може, адвокат? – припустив підлеглий.

– Чому ви так думаєте?

– Вона, як виявилось, єдина спадкоємиця свого покійного чоловіка. А статки в старого скнари були немалі. Принаймі такі ходять чутки.

– Ні, на адвоката він не подібний.

– Коханець?

– Спершу сам так подумав, але…

Вістович знову не знайшов підходящих слів. Хіба в такої кралі може бути коханець, який з обличчя нагадує мерця? Чи, може, йому привиділось?

– Ви були в гімназії? – запитав він у Самковського.

– Аякже, – той посміхнувся і вдоволено потер долоні.

Комісар зрозумів, що сьогодні підлеглий попрацював значно краще, аніж шеф.

– Найперше скажу, що Софія Вільчевська насправді не була абсольвенткою гімназії імені королеви Ядвіги, – почав ад’юнкт, – тобто вона там навчалася, і таки разом з Елею Буковською, але студії не закінчила.