Богдан Коломийчук - В'язниця душ

– Он як? – вжахнувся професор. – Якщо й так, то найпевніше, я зробив це не зумисне. Про що, власне, йдеться?

– Пані Цимес повідомила мені, що ви не сповна розрахувалися за послугу її дому…

– Не може бути! – обурено вигукнув Зільман. – Я залишив їй навіть більше…

Тут професор замовк, зрозумівши, що пробовкався. Факт відвідин борделю тепер було пізно заперечувати. Залишалося тільки мовчати і розгублено кліпати очима. Вістович також не поспішав говорити, а вдав, що розглядає інтер’єр вітальні. Незручну мовчанку, втім, порушив сам Зільман:

– Якщо відверто, комісаре, то панянка, з якою… кхм… з якою я… залишився наодинці, так би мовити, навіть не зняла вбрання. Що вже й говорити про інше…

Вістович із цікавістю поглянув на нього.

– Ми просто погомоніли з нею, – продовжив Зільман. – Я розповів їй про колегу Сабінського та свої тривоги, пов’язані з ним… І знаєте, що? Це дивина, але виявилось, що Софія знайома з цією панянкою.

– З якою панянкою? – не зрозумів комісар.

– З нареченою професора. З Елею Буковською. Уявіть собі!

Комісар і його помічник здивовано перезирнулися.

– А Софія не говорила, за яких обставин вони познайомились? – уточнив комісар.

– Начебто разом навчались у гімназії, – сказав професор.

– Гаразд, і що було далі? У борделі, я маю на увазі.

– Софія попросила передати нареченій Сабінського записку, – продовжив Зільман, – я погодився і виконав прохання.

– Передали особисто в руки?

– Звісно, ні. Залишив у поштовій скриньці професора. Було б соромно зізнатися, в якому місці я провів той вечір…

– Вам відомо, що було в тій записці? – запитав комісар, не звертаючи уваги на благальний тон Зільмана.

– Як ви могли таке подумати, пане Вістовичу? Я не читаю чужої кореспонденції… – обурився професор.

У цьому Вістович не сумнівався. Підвівшись, поліціянти почали збиратися.

– То що, панове, – несміливо мовив Зільман, проводжаючи їх до дверей: – Чи можу я сподіватися на вашу… емм… так би мовити, чоловічу солідарність?

Вочевидь, той просив зберегти в таємниці його відвідини будинку розпусти.

– Безперечно, – пообіцяв комісар і кивнув професорові наостанок на знак прощання.

На вулиці чоловіки зупинились, ставши посеред хідника, і мовчки закурили. Широка і досить людна о цій порі Личаківська збігала донизу, несучи на собі одинокий електричний трамвай і декілька фіакрів. Над Вістовичем і Самковським височів костел Святого Антонія, а над костелом – декілька розкішних дубів, які засипали простір довкола себе останнім іржавим листям і жолудями.

– Що скажете, Самковський? – запитав комісар, видихнувши з легенів останню порцію диму.

У відповідь той знизав плечима, проте в очах його виднівся інтерес до цієї справи.

– Тоді ось що, – продовжив Вістович: – Відвідайте жіночу гімназію імені королеви Ядвіги. Знає пан, де це?

– Знаю, – відповів ад’юнкт.

– Знайдіть у їхньому архівів особову справу Елі Буковської та її подруги, Софії Вільчевської. Друге прізвище запишіть, ви його навряд чи пам’ятаєте…

Самковський, діставши блокнот і олівець, акуратно все занотував.

– Шукайте все, що може видатись цікавим, – додав комісар. – Бо все цікаве нам неодмінно знадобиться. Я ж спробую зустрітися з невтішною вдовою професора Сабінського…

Чоловіки попрощалися і розійшлись. Самковський кинувся наздоганяти трамвай, а комісар подався вулицею вгору.

Помешкання покійного професора Сабінського, як і розповідав Зільман, справді знаходилось неподалік. Зазирнувши до записника, Вістович ще раз переконався, що відшукав потрібний будинок, і впевнено натиснув кнопку дзвінка. Відчинила привітна жінка старшого віку – очевидно, служниця.

– Слухаю пана, – мовила вона.

– Доброго дня, – привітався комісар, ґречно знімаючи капелюха. – мене звати Адам Вістович, я з поліції. Чи можу я поговорити з пані Буковською, чи то пак, з… пані Сабінською?

– На жаль, господині зараз немає вдома, – відповіла служниця. – Але пан може зайти почекати. Гадаю, вона от-от повернеться.

– Якщо ваша ласка, – сказав комісар.

Жінка провела гостя до вітальні і, взявши його пальто та капелюха, вправно повісила їх на вішак біля п’єца.

– А чи можу я тим часом оглянути кабінет пана професора? – запитав Вістович.

Служниця завагалась і відповіла йому нерішучою усмішкою.

– Може, зачекаєте на пані Сабінську? – мовила вона.

– Навряд чи вона буде проти, – зазначив комісар. – А ми таким чином заощадимо час.