Богдан Коломийчук - В'язниця душ

– Пані Цимес, це доктор Фельнер, – комісар вирішив бути поштивим і представити гостя.

– Рада знайомству з паном, – господиня простягнула йому напахчену парфумами руку.

Той відповів спітнілим рукостисканням.

– Де ваш труп? – одразу перейшов до справи доктор. – До живих мене давно не викликають, тож я переконаний, що в цьому домі лежить мертвяк.

– Пан аж так поспішає? – солодкаво мовила господиня. – А я збиралася попросити вас відкоркувати пляшку «Мартеля», бо не жіноча це справа…

Фельнер дістав з кишені хустинку і витер нею обличчя.

– Що ж, залюбки, – сказав він, трохи віддихавшись. – Навряд чи покійник втече кудись, поки я це робитиму…

– Вірно кажете, – погодилась господиня.

Пригостившись коньяком, усі троє відчули себе значно краще.

– Тепер ходімо, – спокійним тоном промовив доктор, поставивши келишок на крихітний журнальний столик.

Мамка Цимес попросила чоловіків іти слідом за нею і за кілька хвилин привела їх до вже знайомої Вістовичу кімнати.

Доктор Фельнер підійшов до ліжка і обережним рухом відкрив обличчя трупа, як це годину тому зробив комісар.

На превеликий подив Вістовича і пані Цимес, лікар не відсахнувся і не вимовив жодного лайливого слова. Звісно, трупи у його практиці були звичною річчю, але ж цей не був схожий на решту. Особливо з огляду на те, що з моменту смерті минуло зовсім мало часу.

– Ми знайшли її сьогодні, – спантеличено мовила господиня.

– Я бачу, – коротко відповів Фельнер.

– Так, але на вигляд тіло…

– Як мумія, – перебив доктор. – Це я також бачу. Але на ній свіжа спальна білизна, на столику сьогоднішній недопитий чай і якийсь дурнуватий дамський романчик, закладений приблизно на сороковій сторінці. Цього досить, аби зрозуміти, що смерть настала нещодавно.

Вістович посміхнувся. Коньяк вчинив з Фельнером диво.

– Що ж з нею сталося? – запитала Мамка Цимес.

– Треба забрати тіло до мене, на Пекарну [22] На вулиці Пекарній (пізніше Пекарська) у Львові тоді, як і зараз, був міський морг. . Там і розберуся…

– Послухайте, докторе, – господиня благально поглянула на Вістовича, шукаючи в нього підтримки. – Я б не хотіла, щоб цей прикрий випадок набув розголосу. Мені геть не потрібен поспільний інтерес до мого дому… Якщо ваше мовчання має ціну, то я пристану на неї, якою б великою вона не була.

– Тут річ не в ціні, дорога пані Цимес, – похитав головою доктор.

– А в чому ж?

Фельнер відкликав комісара вбік.

– Маєте талант, Вістовичу, – тихо промовив доктор. – Де ви – там неодмінно якась халепа.

– Дідько з ним, Фельнере. Дослідіть труп і, якщо нічого серйозного, то візьміть гроші і забудьте, – відповів той.

– Якби все було так просто… Втім, я вам зараз дещо скажу, а ви вже вирішуйте, як бути далі.

Фельнер подивився у бік трупа, ніби хотів ще раз у чомусь переконатись. Потім перевів погляд на Вістовича і сказав ще тихіше, але чітко вимовляючи кожне слово:

– Пригадуєте справу про смерть професора Сабінського? Точніше, там не було ніякої справи, а тільки здогадки його колеги Зільмана, які ви доручили перевірити Самковському.

– Пригадую, – відповів комісар.

– Самковський попросив мене оглянути тіло покійного професора, – продовжив Фельнер. – І от що я скажу, Вістовичу: труп стариганя виглядав так само, як цей.

Доктор дістав портсигар, добув звідти цигарку собі й Вістовичу і, вже голосніше, спитав дозволу закурити в господині, що стояла від них поодаль. Коли та дозволила, чоловіки продовжили свою притишену розмову.

– Можна припустити, що професор і за життя виглядав не надто свіжо, – вів далі Фельнер, випускаючи два струмені диму зі свого широкого носа. – Але так швидко не розкладаються навіть у старечому віці. Що вже й казати про цю молоду блудницю.

– Звісно, це тільки здогади, – додав він, трохи помовчавши. – Точніше скажу, коли зроблю обидва розтини.

– Гадаєте, обоє вмерли від однакової хвороби? – запитав комісар.

– Хтозна, хтозна. Наразі тільки думки, Вістовичу… Що ж, буду вдячний, якщо виведете мене звідси тим самим шляхом, яким і привели. Тіло нехай господиня перевезе в морг. Вона, безперечно, може це зробити таємно, якщо їй справді так не хочеться розголосу.

Коли вони попрощались, Вістович повернувся в кімнату, де лежала покійниця. Тепер він ретельно обстежив тут кожну деталь.

– Чимось панові допомогти? – обережно запитала Мамка Цимес, несміливо заглядаючи з-за дверей.

– Зайдіть сюди, – сказав комісар. – Сядьте…