Богдан Коломийчук - В'язниця душ

Янка скрикнула від несподіванки.

– Цить ти, дурна! – не стрималась господиня.

– Хто саме? Софія? – не зважала та.

На очах Янки заблискотіли сльози.

– Софія, Софія… Замовкни, кажу!

– Припиніть обидві! – не витримав комісар, після чого в покої запанувала тиша. – Пані Цимес, розкажіть все спокійно і за порядком.

– Два дні тому одна з наших дівчат відчула себе зле, – промовила Мамка Цимес, глибоко вдихнувши повітря. – Нічого незвичного в цьому не було, я дозволила їй відпочити до вечора, але ввечері їй стало ще гірше. Тоді я вирішила спровадити її до лікаря, проте вона заснула, і мені здалося, що краще буде почекати до ранку. Сьогодні вранці, коли я зайшла до її кімнати, то вжахнулася. За ніч Софія змарніла і, здавалось, постаріла років на двадцять… Утім, як не дивно, на здоров’я вона не поскаржилась, і я знову вирішила почекати… Та щойно дівчата, котрі принесли їй вечерю, побачили, що Софія мертва.

– Вона жила в цьому домі? – запитав комісар.

– Так.

– А решта дівчат також живуть тут?

– Ні, Софія ніяк не могла знайти собі підходяще помешкання, от ми і домовились, що доки шукає, залишатиметься тут, а я за це забиратиму частину грошей з її платні, – пояснила господиня.

– Гаразд, покажіть мені її. – Вістович підвівся і надягнув піджак.

– Ходіть за мною, пане комісаре…

Мамка Цимес попрямувала до дверей. У коридорі вона щоразу озиралася, ніби побоюючись, що Вістович зараз кудись чкурне і залишить її наодинці з мертвою жрицею цього будинку насолод. Поліцейський, утім, нікуди тікати не збирався. Минувши вітальню, вони з господинею піднялися в інше крило, а там зупинилися перед дверима крайньої кутової кімнати.

Мамка Цимес добула з кишені ключа і тремтячими руками спробувала відімкнути замок. Коли це їй нарешті вдалося, вона провела Вістовича в затемнену затхлу кімнату, де на ліжку, накрите білим простирадлом, лежало тіло повії.

– Сподіваюсь, тут ніхто не хазяйнував після її смерті? – сухо поцікавився комісар.

– Що пан має на увазі? – спитала господиня.

– Ваші німфи, які знайшли тіло, торкалися її речей? Переставляли щось з місця на місце? – уточнив Вістович.

– Гадаю, ні, пане комісаре. Вони були дуже налякані, тому це останнє, що прийшло б їм у голову.

Мамка Цимес мала рацію.

Вістович підійшов до ліжка і зняв простирадло з обличчя померлої.

Вигляд дівчини його вжахнув. Комісар багато різного бачив за роки служби в поліції, але таке йому довелося бачити вперше… Перед ним була напіврозкладена висохла мумія. З-під простирадла блиснули вишкірені зуби, глибоко впалі очі та жовта потріскана шкіра. Складалося враження, що труп пролежав тут щонайменше півроку.

Мамка Цимес, не стримавшись, голосно заверещала:

– Господи! Що це за чортівня така?!

– Замовкніть! – гримнув на неї комісар і накрив обличчя трупа простирадлом.

Та справді стихла, але тільки для того, щоб важко осунутись на підлогу. Від побаченого господиня борделю втратила свідомість. На щастя, підбігла Янка і заходилася приводити її до тями.

– Поблизу десь є телефонічний апарат? – запитав комісар, утираючи хустинкою спітніле чоло.

– В кабінеті пані, – відповіла дівчина.

Вона марно торсала господиню за напудрені щоки і все ніяк не наважувалась дати їй ляпаса, який би подіяв значно краще.

– Принеси води, – наказав їй Вістович.

Янка скорилася. Вибігши кудись, вона повернулася за мить з повною склянкою і подала її Вістовичу. Не зволікаючи ані секунди, той сердито виплеснув воду в обличчя непритомній пані Цимес, змивши звідти рештки пудри і розмазавши під очима чорну «Lash Lure» [21] Марка косметики поч. XX століття. Тут ідеться про туш. , через що господиня борделю тепер скидалася на казкове страховисько.

Втім, такий метод виявився дієвим, і Мамка Цимес одразу ж ворухнула напомадженими губами, а потім, важко крекочучи, сперлася на лікті. Комісар змусив себе допомогти їй підвестись. Звівшись на рівні ноги, господиня борделю, проте, не відпускала свого рятівника, а, навпаки, ще міцніше вхопила того за зап’ястя.

– Пане Вістовичу, пан мусить мені допомогти, – гаряче прошепотіла вона.

– Чим я вам допоможу? – нервово поцікавився комісар.

– Допоможіть позбутися трупа.

– Ви здуріли, пані Цимес? Хто я по-вашому?

– Тоді хоч би не допустіть розголосу. Якщо сюди прийде поліція, мені кінець… Зрештою, ви також ризикуєте своїм добрим іменем. Я можу розказати, чим ви тут займалися.

Вістович насмішливо скривився, з чого слід було розуміти, що такий аргумент на нього ніяк не вплинув.