Ксения Цыганчук - Кривавими слідами

Знову і знову перебирав у голові фігурантів справи та все, що поліції вдалося дізнатися. Чомусь згадав про Власту та Валентина. Якби не нишпорення патрульної, він міг і пропустити ймовірну причетність Бойка до вбивства. Виявляється, приятель Вітторіно таки має серйозний мотив. Зрештою, не менший, ніж Ілона Вітторіно. Те, що він намагався приховати борг на таку суму, робило його одним із головних підозрюваних. Єгор насупився: купа підозрюваних, а яка користь?

За свою неуважність із Бойком слідчий картав себе весь день. Необхідно виспатися. Мусово. Десь у нього мало бути снодійне, яке так завбачливо запропонував сьогодні лікар на роботі. Наказував скористатися, якщо так і не вийде заснути. Хоч як Скляр не любив приймати пігулки, сьогодні доведеться. «На автоматі» понишпорив у кишенях. Згадав, що пластинку кинув у внутрішню.

Ховаючись від вітру, Скляр заскочив у провулок. Освітлення відразу поменшало і людей теж, та це зовсім не знітило поліцейського. Він уже доволі непогано вивчив місцевість (професійна звичка швидко все запам’ятовувати), тож прекрасно розумів, що саме цією дорогою не лише тепліше, а й швидше.

Від думок відволік дзвінок мобільного. Єгор здивувався. Слідчий навіть не сумнівався, що то наречена, проте помилився.

– Слухаю, Женька. Що там? – Скляр прекрасно розумів, що настільки пізно опер просто так не телефонуватиме.

– Мало не забув дещо розповісти. Вирішив не відкладати й подзвонити сьогодні.

Скляр нашорошив вуха. Він уже бачив свій під’їзд, але закрокував повільніше, зосередившись на тому, що мають повідомити.

– По-перше, ти просив дізнатися стосовно Бойка.

– Та-ак, – протягнув слідчий, узагалі зупинившись. Відкинув із голови капюшон, який зараз тільки заважав. Окрім голосу колеги слідчий чув віддалений голос його дружини, яка, швидше за все казала щось дітям. «Отже, уже вдома».

– Усе в нього з фірмою добре. Він запросто міг би віддати весь борг, – тим часом продовжував опер.

«От тобі й маєш, падло таке!» – не втримався від лайки Скляр.

– Перший серйозний підозрюваний, – Єгор зрадів, хоч глибоко в душі ще більше розсердився на себе за недогляд. «Цій Власті таки треба подякувати», – мусив визнати.

– Не поспішай, – загадково проказав опер. – Маємо ще дещо.

Єгор мовчав, уважно слухаючи.

– Ти просив перевірити місце перебування дівчини Ковальчука… – почав Женя тим самим хриплим голосом. Очевидно, добряче промерз, бігаючи морозом із цією справою. Особливо там, біля річки. – За даними мобільного оператора, вона не у Львові. І не виїжджала нікуди з Рівного. Я тобі скажу навіть більше. Цією сімкою дуже давно не користувалися. Майже рік. І тільки сьогодні вранці, нарешті, поповнили рахунок. І спілкувалися з допомогою цього номера лише раз. Здогадуєшся з ким?

– Здогадуюся, – після короткої паузи відповів слідчий.

Відтак продовжив рухатися до свого під’їзду. Думки, що, нарешті, поволі втихомирювалися у виснаженому мозку, знову залітали вихором. Інформація, яку сповістив опер, виявилася не менш важливою, ніж та, що знайшлося знаряддя вбивства.

– Навіщо Ковальчуку приховувати від нас свою дівчину? – поставив логічне запитання опер, насправді більше розмірковуючи вголос, аніж звертаючись до колеги. – Та й Бойко – красава. Думаю, що це він.

Якийсь час Скляр мовчав, потім відповів:

– Бойко? Чому?

– А чому ні? Уяви, хотів «зажати» триста штук.

– Але й Ковальчук поводить себе, м’яко кажучи, дивно.

– Той просто дивно, а от у Бойка реальний мотив, – останні два слова Кир’ях ледь доказав, відразу закашлявшись.

Слідчий зупинився біля входу до будинку, почав ритися в кишенях у пошуках ключів. «Де, бляха, вони?»

– То, може, ці двоє заодно? – підкинув варіант Кир’ях.

– Можливо, – задумливо промовив слідак.

Ключі знайшлися в лівій кишені.

– Добре, я вже тут дійшов до під’їзду. Дякую, що зателефонував. Є над чим подумати. Випий щось від застуди.

Відчинив двері, проте поки не зайшов, а лише притримував, аби ті не зачинилися.

– Добре, – Кир’ях усміхнувся і знову кашлянув. – До завтра! Добраніч!

– Добра… – Кир’ях уже зробив відбій. До чого ніяк не міг звикнути слідчий, то це до того, що Женька часто робить відбій, не дослухавши прощання.

«Ну гаразд», – Скляр стенув плечима і вкинув телефон до кишені. Роздивився довкола – знову професійна звичка. Метрів за десять крокувала компанія з трьох хлопців, схожих на студентів. Загалом тихо. Як завжди о такій порі на цій вулиці. Хоч район йому дістався не вельми спокійний: славився чималою кількістю наркоманів, які проживали у двох сусідніх будинках. П’яниць та хуліганів теж чималенько.