Тетяна Брукс - Ожеледиця

Олександр Іванович говорив усе голосніше, потім схопився, почав ходити від однієї стіни до іншої, стрімко, наскільки дозволяла фігура, розвертаючись на підборах та нервово жестикулюючи. Його блакитні очі наповнилися болем.

— Тоді будувалося нове суспільство. Будувалося на основі не загальнолюдських моральних цінностей, а ідеологічної доктрини. Вірність цій доктрині, партії і її вождю повинна була стати важливішою за любов до матері і батька. Так виховувався масовий цинізм. Так високими ідеями виправдовувалася підлість. Доноси вже не просто заохочувалися — вони були оголошені виявом найбільшої громадянської сумлінності й сміливості.

Жорик виконав обидві вимоги партії і втрапив у струмінь. Він став Георгієм Ісааковичем і настільки був вдячний партії й уряду за звільнення, що навіть доньку свою назвав ім’ям великого вождя усіх часів і народів: Нінель — Ленін, якщо прочитати у зворотному напрямку. Думка дружини, природно, не враховувалася — її взагалі ніхто не питав. Але вона й не заперечувала — вона боялася свого повсталого з криміналу чоловіка.

У сорок першому (маленькій Нінель тоді ледь виповнилося сім років) Георгія Лермана направляють у Західну Україну для боротьби з ворогами радянської влади. Зібравши свої пожитки, доньку й дружину, він відправився виконувати завдання партії у Львові.

Їх поселили в будинку розстріляної родини «ворогів народу», які «знахабніли настільки, що читали Біблію, та ще й українською мовою». По сусідству Георгій побачив незвичайної краси жінку. У неї, як виявилося, був чоловік — високий, плечистий, з ясними блакитними очима, білявим кучерями до плечей і довгими вусами, що обрамляли пишні губи. Та що для Лермана той вуйко-хохол? Жорик поняття не мав, що означає українське «вуйко», так само, як і «хохол», та й не намагався з тим розбиратися. Йому ці слова здавалися образливими, от він і називав усіх українців чоловічої статі вуйками і хохлами, а жінок — хохлушками. «Буде виступати — стратимо, — вирішив п’яний від відчуття своєї влади товариш Лерман. — І державі користь, і мені радість».

На його пропозицію прийти у його кабінет, щоб дати свідчення, Юстина (так звали красуню) глузливо розсміялася йому в обличчя.

— Ой, пане, — казала вона. — Хіба ж ми мо з високими панами? Ойно у вас жінка — краля гарна, з косою до пояса, дитинка мала… — вона перестала сміятися і подивилась на нього з викликом. — Тебе ж сюди вбивати нас прислали? От і роби своє діло! Як мо жити у домі, де дітей малих постріляли, як курчат? Пропустіть! Йдіть собі! Не гнівіть Бога!

Лавр і Ліка мовчали. Вони сиділи, щільно притулившись один до одного, і не зводили очей зі слідчого, котрий бігав по кімнаті. Вони ніби самі опинилися у Львові 1941 року — такий красномовний і переконливий був Борейко. Голос його тремтів, вібрував, щока смикалася у нервовому тіку, губи кривилися в гримасі презирства. Нарешті він зупинився і сів чи, швидше, впав у крісло, що стояло навпроти дивану. Втомленим, якимсь просівшим голосом продовжив:

— Чи міг проковтнути таку відмову Георгій? «Все одно моя буде!» — затявся. І розробив план: Гната, чоловіка її — в тюрму. У третю, що в Золочівському замку — вона найстрашніша. Напевне, у них в будинку щось українською, тобто їх гидкою мовою знайдеться, тож їй умову: як не даси те, що хочу, розстріляю твого патлатого як ворога народу, а даси — відпущу. Ні, відпускати він Гната, звичайно, не збирався — хотів якнайдовше використовувати його для впливу на горду хохлушку. Тільки плану його підлому завадила маленька несподіванка: на момент обшуку, яким Георгій Лерман, щоб уникнути непорозумінь, керував особисто, і під час якого дійсно були виявлені Біблія українською мовою і старий зошит, куди сама Юстина записувала свої вірші (природно, теж українською), Гната вдома не виявилося.

— Де твій патлатий? — кричав розгніваний борець за радянську владу. І раптом він побачив фотографію на стіні. Вона була прикрита вишитим рушником, тож Георгій подумав, що там захована якась дорога ікона. Він заглянув під рушник. Юстина опустила очі. Там була фотографія, з якої на Георгія дивилися сама Юстина, Гнат, а між ними, обнявши батьків за шиї, широко посміхався хлопчисько років десяти-дванадцяти.

— Син… — задумливо промовив Георгій. — Твій Гнат повіз ховати пацана! Йому що, вже дванадцять?

— Якщо не пам’ятаєте, — звернувся Борейко до слухачів, котрі буквально вклякли від жахливих подробиць, які так колоритно описував слідчий, — десь у цей час Сталін підписав наказ про те, що можна розстрілювати дітей з дванадцяти років. Втім, товариш комісар не став мудрувати — просто забрав з собою Юстину, вирішивши, що чоловік повернеться і, природно, захоче врятувати дружину. Прийде, нікуди не дінеться! Але йому так хотілося швидше заволодіти гордою українкою, що він у той же вечір наказав привести її в його кабінет на допит. Результат допиту ви бачили на фотографії, — зовсім тихо промовив Олександр Іванович, підсунувши до Лавра і Ліки знімок, де лежала понівечена жінка, а над нею, поставивши на неї ногу, стояв Георгій Ісаакович Лерман. — Мабуть, горда жінка не здавалася, і він почав її катувати. Цілком імовірно, крім того, що він просто хотів її фізично, він намагався дізнатися, куди її чоловік повіз хлопчика. Думаю, він сп’янів від влади над нею і крові. Проте вона йому, схоже, нічого не сказала.