Тетяна Брукс - Ожеледиця

— Це не має значення, Дороті!

— Ні, це важливо, Лаврентію! І не перебивай мене, будь ласка. Я хочу, щоб ти взяв ці два персні, які мені подарував твій батько, і віддав своїй дружині. Я так хочу! Це моя воля, і ти так зробиш! Обіцяєш?

— Але ж, Дороті…

Та договорити Лавру не дав батько.

— Гей, ви двоє! — нарочито суворо вимовив він, тоді як його очі сяяли щастям. — Про що це ви там перешіптуєтесь?

Джим пішов, і тепер на краю ліжка примостилася Ліка. Джордж, взявши її долоню, легенько погладжував її.

— Та ми, тат… Нічого… Як ти себе почуваєш?

— Що значить: як я себе почуваю? — старий з докором глянув на Дороті, а та зробила вигляд, що не помітила погляду. — Відмінно себе почуваю. Ніколи краще себе не відчував. Що за безглузді запитання? — він все ще гіпнотизував поглядом свою дружину, але вона — свята наївність — закотила оченята, обрамлені обвислими повіками, стиснула губки і видала:

— Ти ж знаєш, Лаврентію, що на твоєму батькові ще орати можна!

Вони ще довго сиділи зі старими — Лавр ніяк не міг знайти у собі сили піти. Він бачив, як час від часу Джордж завмирав і стискав щелепи, перемагаючи біль. Нарешті він сказав:

— Ну що ж, любі мої, пора прощатися. Нам з Дороті належить отримати по укольчику в одне секретне місце, яке колись називалося м’яким, і спатоньки. Бережи Ангеліку, синку, і себе бережи. І знай: я тебе дуже-дуже люб… люблю!

Вони по черзі обнялися і попрямували до виходу.

— І пам’ятай, що ти мені обіцяв, Лаврентію! — гукнула на прощання Дороті.

— Я не обіцяв…

— Так пообіцяй! Ти зробиш те, про що я тебе просила?

— Так.

Коли вони вийшли з будівлі, Ліка запитала, дивлячись на геть пониклого Лавра:

— Що трапилося?

— Схоже, нам скоро доведеться сюди повернутися…

— Навіщо?

— На похорон.

— Що? Який похорон? Чий?

— Мого батька… Та й Дороті, схоже, довго не протягне без нього…

Ліка не стала більше нічого питати. Тільки тихо промовила:

— Отак. Одна біда не ходить.

— Давайте повернемося з вами до початку, — попросив Борейко Лавра і Анжеліку, запросивши їх до себе на допит, але Лавр настійливо просив дозволити йому сходити у квартиру друга. Якась думка, здогад весь час махав перед ним хвостом, але він ніяк не міг його зловити. Іноді хвіст прямо-таки торкався пам’яті, і Лавру здавалося, що він розумів, у чому справа, але потім — чорт! — усе зникало.

Олександр Іванович хоч і був пузатий, проте мізки у нього працювали як треба, та й відповідальний він був надзвичайно, іноді навіть собі на шкоду.

— Гаразд. Йдемо. Раптом і справді наші щось упустили. Адже ви дружили, значить, ти по-іншому на все дивишся.

Весна іскрилася сонцем і калюжами. Бруньки на деревах готові були вибухнути зеленню і зробити світ барвистим. Горобці розцвірінькували між собою зони впливу, тож галас стояв ще той. Але все ще було сіре, і барвисті плями у вигляді червоних тюльпанів і жовтих нарцисів, якими торгували не дуже охайні тіточки, виглядали штучними. Усе живе чекало зелені — от тоді життя увірветься на вулиці міста, в кожну душу, в кожну голову. Тоді зовсім розтане ожеледь на дорогах, у взаєминах і в мізках. Все буде виходити, все відкриється, і буде щастя…

Напевне, саме тому ніхто не відчув страху і незручності, оглядаючи квартиру загиблого. Поки Анжеліка і Лавр розглядали речі Антона, слідчий розповідав:

— Ось тут він лежав, між цим журнальним столом і диваном. Падаючи, впустив слухавку — мабуть, саме тоді розмовляв з вами. Я потім дзвонив йому кілька разів, але було «зайнято»… На цьому ж столику були і фотографії. В основному старі, схоже, сімейні… Ностальгія його замучила, чи що? Тут же була майже порожня пляшка горілки. У ній і виявилася отрута. Чарка була одна. Якби я не був з вами на Майдані і не бачив, скільки життя було у цьому хлопцеві, то подумав би, що це самогубство. Слухайте, Лаврентію Георгійовичу, а може, і правда самогубство? Може, це все-таки він убив свою наречену? Знаряддя вбивства, правда, зовсім не чоловіче, але ж зараз, чорт, усе перевернулося з ніг на голову. Мужики фарбуються і цицьки собі накачують, баби штани носять і м’язи качають… Вже не знаю, що й думати…

— Ні, — коротко кинув Лавр.

— Скажіть, будь ласка, а у вас випадково немає з собою тих фотографій? — втрутилася Ліка.

— Випадково є. А що ви в них побачити хочете?

— А можна подивитися? Справа в тому, що Антон якось сказав… Ну, після того, як був у бабусі Аліни, що у них теж хтось у Львові був… давно… Не знаю, може, це нічого не означає, але…