Тетяна Брукс - Ожеледиця

— Ось ті фотографії — дивіться. Тільки не думаю, що це чимось допоможе. Аж надто давно це було. Та й як це може бути пов’язане зі смертю Аліни? А що якийсь зв’язок є, очевидно…

Ліка взяла фотографії і стала уважно їх розглядати.

— Ще тут ось це було, — Борейко виклав на стіл папку з пожовклими листками, на яких на старій роздовбаній машинці був надрукований текст. — Дивина якась. Схоже, якийсь страхітливий звіт 1941 року, коли радянська влада намагалася русифікувати Україну і називала це етнічними чистками. Ось тут, дивіться…

— Господи Боже мій! — і Ліка почала читати: — «Приказ № 2445/М от 23 июня 1941 года. Тюрьма № 3, г. Львов!. Це ж наказ про розстріл в’язнів із Золочівського замку, в якому НКВД влаштувало в’язницю…

— Нумо, дайте… Підписано наркомом державної безпеки Меркуловим. «Приговор: как врагов народа расстрелять».

І ще 5 аркушів з прізвищами… А чому цей Мазур перекреслений?

— Тому що… — пробелькотів Лавр. — Тому що, подивіться, зверху ручкою написане інше прізвище…

— Не може бути! — у Борейка похололо всередині. Він спробував витягти з кишені зім’яту хустку, щоб витерти лоб, на якому виступив холодний піт, але ніяк не міг впоратися, покинув те й провів по лобі тильною стороною руки.

У лівому кутку документа червоним олівцем було зроблено напис: «Расстрелять как врагов народа. К исполнению. Лерман Г. С.»

— Лерман… Лерман… Десь я вже бачила це прізвище, — Ліка знову почала перебирати фотографії. — Ага, ось… На ній якась жінка… Схоже, мертва… О, Боже! Їй відрізали груди… А ця наволоч стоїть і посміхається… Та ще й дитину з собою приволік…

— Дитину? Яку дитину? А ну, дайте мені сюди цю фотографію! — Борейко простягнув руку, взяв фото і зальодянів. — Чорт, чорт, чорт! — повторював він, весь час ковтаючи. — Як же це я?… Але ж у це неможливо повірити… Хоча тепер усе стає зрозуміло… О, Боже! Та це ж блюзнірство! Це ж було давно… в минулому… Навіщо ж до цього повертатися? Як же вона жила з цим, бідна?…

Він перевернув фото. На зворотному боці було написано: «Львів, 1941 р., червень. Прости, кохана…»

— Що? Що? Що? Олександре Івановичу, не мовчіть! Що вам відомо? Ви знаєте, хто вбив Антона?

— Так, — видихнув Борейко і важко, ніби його раптом позбавили сил, звалився на диван. — Я знаю, хто вбив вашого друга, Лавре Георгійовичу, і Аліну. І знаю, за що.

— Хто? За що? — одночасно вигукнули Лавр і Ліка. Їх, людей різної статі, а значить, і способу мислення цікавили різні боки одного і того ж питання.

— Пробачте мені, друзі, але я не можу вам зараз більше нічого сказати. Мені треба поговорити з кимось із родичів Антона…

Борейко став натискати кнопки мобільного. Якийсь час помовчав, потім відрапортував:

— Борейко, товаришу генерал. Мені до Львова треба з’їздити… Так, знаю… Переконатися… Чим скоріше, тим краще… Не думаю… Єсть! — і натиснув відбій.

Вчора у місті було дуже тепло. Світило сонце, цвірінькали горобці, дівчата вдягли короткі спіднички, а хлопці несли свої курточки на вигині ліктів і косили очима на дівочі ніжки. А сьогодні весна ніби відступила. Неначе час повернувся назад, у холод, у той день, коли вбили молоду жінку Аліну Шмідт.

Тут зібралися всі, хто міг бути причетний до вбивства або до самої дівчини. Простора, дорого обставлена кімната була наповнена напругою, як пляшка шампанським. Відкрутиш мюзле (кручений дріт, яким прикручують пробку), підігрієш трохи чи трусонеш і… ба-ба-ах! — вміст пляшки пружним фонтаном злетить угору. Але поки цього не сталося. Поки що всі присутні чинно розсілися по різних кутках і час від часу поглядали на вхідні двері, крізь які мав увійти слідчий. Він прийде і розкладе все по поличках. Кожен, хто насмілювався глянути на ті двері, неодмінно якось реагував на те, що вони досі не відчинилися — на обличчях на мить з’являлася складна суміш досади, страху й цікавості.

Крім членів сім’ї та друзів жертви, у кімнаті були присутні троє міліціонерів. Вони повинні були стежити за тим, щоб ніхто не виходив з приміщення до приходу старшого слідчого з особливо важливих справ Олександра Івановича Борейка. І вони добре виконували свою роботу.

Першим не витримав глава дому — важкий і пухкий Борис Мойсейович Шмідт.

— Що він собі дозволяє, цей мент? Де він? — він потрусив пухкою долонею, звертаючись до одного з блокуючих двері міліціонерів.