Тетяна Брукс - Ожеледиця

— Олександр Іванович зараз буде. Він телефонував нещодавно, сказав, що їде…

Млосна й бліда Марина Шмідт, сестра вбитої, явно нервувала. Вона то поправляла ремінець на своїй сукні, то торкалася пальцями напису на скроні «Вони хочуть слухати тільки про кохання». Через її блідість напис, здавалося, був зроблений чорною тушшю.

Валерій, син Бориса Мойсейовича від першого шлюбу, підхопився з дивана, на якому сидів, і потираючи спітнілі руки, замиготів у всіх перед очима, рухаючись туди-сюди по кімнаті.

— Валерію, сядь! — наказала міцна владна брюнетка. Вона єдина могла розмовляти з хлопцем у такому тоні, адже була йому матір’ю. Так-так, серед знайомих нам персонажів тут були й нові обличчя. У бесіді з Лідією Миколаївною, колишньою дружиною глави дому, Олександру Івановичу довелося виявити справжні чудеса дипломатії — жінка навідріз відмовлялася пускати сина на цю зустріч. Після першого допиту Валерій на кілька днів зліг з температурою, і мати звинувачувала у усьому Борейка.

— Він не вбивав, — грізно наступала на слідчого розгнівана самка, захищаючи свою дитину. Як відомо для деяких матерів їх діти залишаються маленькими беззахисними крихтами до самої їх, матерів, смерті. А тоді доросла «крихітка» впадає у депресію, адже поняття не має, що робити з цим світом і з самим собою у ньому.

— Я знаю, — спокійно відповів слідчий.

— Тоді навіщо він вам там потрібен? Що, конче треба травмувати бідну душу і ятрити рану? Це, між іншим, була його сестра! І він її любив! Так, любив! І не дивіться на мене так!

Борейко багато що міг би сказати про безпрецедентну любов братика до сестри, але він тільки посміхнувся і якомога м’якше промовив:

— Мені ваш син потрібен там як свідок. Дуже важливий свідок.

— Тоді я йду з ним, — жінка піднялася зі стільця, на якому сиділа, сперлася руками об стіл і впритул подивилася на «поганого мента», як вона його називала в думках. Борейко чекав чогось подібного, але йому було байдуже. У нього була мета — доставити важливого свідка на місце злочину. Йому потрібно було змусити вбивцю видати себе. А тремтячий і потіючий Валерій бачив дещо таке, що може спровокувати вбивцю до дій. Хоча сам він, правда, про це й не підозрює.

— Добре, — полегшено зітхнув Олександр Іванович. — Я вас чекаю там.

Валерій, слухняний хлопчик, повернувся до дивана, сів поруч з матір’ю, і вона, взявши його за руку, стала поплескувати по ній долонею.

Алла Володимирівна намагалася спопелити цю парочку гордовитим поглядом. «Господи! Не дарма Боречка кинув цю стару фарбовану курку (вона зовсім, здається, забула, що теж користується фарбою для волосся, тільки іншого кольору). Кудкудакає над цим шизіком, ніби йому п’ять років. Як у Бориса міг народиться такий нікчемний син? Це точно не його дитина! Точно! Він усе життя годував і виховував чужу дитину. Який же він добрий!» Очі її потеплішали, та через мить знову стали злими і презирливими. Вона навіть випнула нижню губу, щоб підкреслити свою зневагу. «Ще й чужих запросив до хати!»

У кутку праворуч від вхідних дверей на невеликій, мабуть, дуже старовинній кушетці примостилися Лавр з Анжелікою. Вони, як і Лідія Миколаївна, та й Валерій, теж були віднесені Аллою Володимирівною до категорії «чужі». «А ця дівка нічого. Як стала спілкуватися з професором (напевне, купив своє професорство — батько ж американець!), так хоч причесалася по-людськи, то й стала злегка скидатися на особу жіночої статі. А то як пацанка якась. Не те, що моя Мариночка — висока, струнка, стильна».

Нарешті за дверима почулися кроки. Бабуся вбитої дівчини, Нінель Георгіївна, яка весь цей час терпляче, але з гідністю спостерігала за присутніми, раптом розвернула своє крісло і покотила його до дверей своєї кімнати. У ту ж мить один з міліціонерів встав перед апаратом, на якому пересувалася літня жінка.

— Я до вбиральні.

Молодий чоловік не зрушив з місця.

— Ви що, глухий? — брови бабусі, акуратні і підфарбовані, стрибнули вгору.

— Олександр Іванович просив, щоб ніхто не виходив з кімнати. Там у коридорчику, якщо я не помиляюся, теж є туалет — ви могли б скористатися ним.

— Але там не пристосовано…

— Я можу сходити і принести вам пристосування, якщо ви мені скажете, що…

Нінель Георгіївна пересмикнула плечима, ніби їй стало незатишно.

— Не вистачало… — буркнула пані. — Я потерплю.

Тимчасом Олександр Іванович Борейко увійшов у двері, не знімаючи взуття, пройшов до столу, біля якого була знайдена мертва дівчина, і чекав, з’єднавши руки за спиною.