Ю Несбё - Поліція

Тому для Беати Льонн не було нічого незвичайного в тому, що її мозок уже почав процес розпізнавання обличчя чоловіка з трамвая, що проїжджав мимо.

Єдине, що було незвичайним, — це те, що їй не відразу вдалося упізнати його.

Їх розділяло усього метрів півтора, і вона звернула на нього увагу, оскільки він малював щось на запітнілому вікні трамвая і тому обернувся до неї обличчям. Вона бачила його раніше, але цифрового коду згадати не могла.

Можливо, уся справа була у відблисках на вікні або в тіні, що падала на його очі. Беата вже хотіла здатися, аж раптом її трамвай почав рух, світло впало інакше, і ця людина підвела очі й зустрілася з нею поглядом.

Беату Льонн неначе вдарило струмом.

Це був погляд рептилії.

Холодний погляд убивці, який був їй знайомий.

Валентин Єртсен.

І вона зрозуміла, чому не відразу упізнала його і як йому вдавалося сховатися.

Беата Льонн підвелася зі свого сидіння і хотіла вийти, але дівчина поряд із нею сиділа із заплющеними очима і кивала в такт музиці. Беата поплескала її по руці, і дівчина подивилася на неї роздратованим поглядом.

— Я виходжу, — сказала Беата.

Дівчина подивилася вгору, звівши тонку, намальовану олівцем брову, але не поворушилася.

Беата зірвала з неї навушники:

— Поліція! Мені потрібно вийти.

— Ми ж їдемо, — сказала дівчина.

— Нумо, швидко підніми свою жирну дулу!

Інші пасажири обернулися у бік Беати Льонн. Але та більше не червоніла. Вона більше не була тією дівчинкою. Фігурка у неї була така ж струнка, шкіра — бліда до прозорості, волосся — безбарвне і сухе, як недоварені спагеті. Але тієї Беати Льонн більше не було.

— Зупиніть трамвай! Поліція! Стояти!

Пробираючись до кабіни водія і передніх дверей, вона вже чула скрип гальм. Вона показала водієві посвідчення і нетерпляче завмерла в очікуванні. Після різкого ривка трамвай зупинився, пасажири, що стояли, гойднулися вперед, повиснувши на поручнях, і двері відчинилися. Беата одним стрибком вискочила на вулицю, оббігла трамвай спереду і помчала уздовж трамвайних колій. Вона відчула, як уранішня роса з трави просочується крізь тонкі матер’яні туфлі, побачила, як від’їжджає трамвай, почула повільно наростаючий скрегіт коліс об рейки і побігла щосили. У неї не було ніяких підстав припускати, що Валентин озброєний. І він нікуди не подінеться з повнісінького трамвая, якщо вона, розмахуючи посвідченням, гукне, що збирається його заарештувати. Аби лише наздогнати цей чортів трамвай. Біг не був її сильною стороною. Лікар, який вважав, що вона страждає синдромом Аспергера, сказав, що такі, як вона, зазвичай бувають досить незграбними.

Беата ледь не посковзнулася на мокрій траві, але втрималася на ногах. Всього декілька метрів. Вона добігла до хвоста трамвая, стукнула по ньому рукою, закричала і помахала посвідченням у надії, що водій помітить її в дзеркало. Може, він і помітив. Побачив жінку, що проспала на службу і відчайдушно розмахує проїзною карткою. Скрегіт став ще на чверть тону вищий, і трамвай вислизнув від неї.

Беата зупинилася і подивилася услід трамваю, що віддалявся у бік району Майорстуа. Потім обернулася і побачила, як її трамвай від’їжджає у бік площі Фрогнер.

Вона тихо вилаялася, дістала телефон, перейшла через дорогу, сперлася ліктем на огорожу тенісного корту і набрала номер.

— Гольм.

— Це я. Я щойно бачила Валентина.

— Н-да? Ти упевнена?

— Бйорне…

— Пробач. І де?

— У трамваї, який слідує повз Фрогнер-парк у бік Майорстуа.

— А що ти там робила у такий час?

— Із цього приводу не турбуйся. Ти на роботі?

— Так.

— Це трамвай дванадцятого маршруту. Дізнайся, де він зараз, і перехопи його. Він не повинен втекти.

— Добре, я вичислю зупинки і пошлю орієнтацію на Валентина патрульним машинам.

— Ось тут є заковика.

— І яка ж?

— Орієнтація. Він змінився.

— Що ти хочеш сказати?

— Пластична операція. Досить значна. Він може ходити по Осло невпізнаним. Пошли мені повідомлення про те, де зупинять трамвай, і я під’їду і вкажу на нього.

— Гаразд.

Беата засунула телефон у кишеню. Тільки зараз вона помітила, як важко дихає. Вона притулилася потилицею до сітки обгородження корту. Перед нею навсібіч рухалися вранішні потоки транспорту, неначе нічого не сталося. Неначе той факт, що вбивця щойно виявив себе, не мав жодного значення.

— Куди вони поділися?

Беата відірвалася від сітки й обернулася на тріскучий голос.

Старий запитально дивився на неї.