Ю Несбё - Поліція

Це не було схоже на прорив фінішної стрічки, вхід до порту чи під’їзд до перону.

Здавалося, усі рейки, асфальт та міст несподівано зникли під ногами. Але ось він, кінець шляху, а далі — обрив у порожнечу.

Скінчилося. Бйорн ненавидів це слово.

І немов од відчаю, він ще глибше занурився в розслідування первинних вбивств і знайшов те, що шукав, — зв’язок між вбивством дівчинки біля озера Тріванн, Юдасом Юхансеном і Валентином Єртсеном. Відбиток пучки пальця не збігся з відомими відбитками, але тридцять відсотків вірогідності не можна було скидати з рахунків. Ні, вони ще не закінчили. Вочевидь, це ніколи не закінчиться…

— Зараз почнеться.

Це сказала Катрина. Її губи майже торкалися його вуха. Звуки органа заповнили простір, складалися в музику, у знайому музику. Бйорн важко зітхнув.

Гуннар Хаген на мить заплющив очі й прислухався до музики. Думати йому не хотілося, але думки приходили. Про те, що справа завершена, усе закінчилося, і те, що треба було поховати, вже поховане. Але все-таки залишалася ще одна справа, яку він не міг забути, не міг поховати. Та справа, про яку він досі нікому не сказав. Не сказав, адже тепер цю інформацію ніяк не можна було використати. Слова, які Асаєв вимовив хрипким шепотом у ті секунди, що Хаген провів з ним того дня в лікарні: "Що ти запропонуєш мені, якщо я дам тобі свідчення проти Ізабель Скоєн?" І ще: "Я не знаю, з ким саме, але знаю, що вона співпрацювала навіть з кимось із високих поліцейських чинів".

Мертве відлуння мертвої людини. Бездоказові твердження, які принесли б більше шкоди, аніж користі, якби поліція почала переслідувати Ізабель Скоєн, особливо тепер, коли вона й так вийшла з гри.

І Хаген залишив інформацію при собі.

Він збирався й надалі тримати її при собі.

Як Антон Міттет тримав при собі інформацію про той чортів кийок.

Рішення було прийняте, але він, як і раніше, не міг спати ночами.

"Я не знаю, з ким саме, але знаю, що вона співпрацювала навіть із кимось з високих поліцейських чинів".

Гуннар Хаген знову розплющив очі.

Він повільно оглянув присутніх.

Трульс Бернтсен сидів, опустивши скло своєї "сузукі-вітари", щоб чути органну музику з церкви. З безхмарного неба сяяло сонце. Спекотно й бридко. Йому ніколи не подобалося в Уппсалі. Одна шпана. Бійки. Звичайно, не стільки, як на Гаусманнс-гате. На щастя, його уявлення були гірші за дійсність. У лікарні Мікаель сказав йому, що оскільки його обличчя завжди було відразливе, то неважливо, що воно тепер понівечене. А ще хихикнув: чи може струс мозку мати серйозні наслідки для людини, якій бракує мізків?

Звичайно, він хотів пожартувати, і Трульс спробував розсміятися своїм хрюкотливим смішком, аби показати, що поцінував жарт, але розтрощена щелепа і зламаний ніс надто сильно боліли.

Він досі приймав сильне знеболювальне, голова була всуціль заклеєна пластирами, і йому, зрозуміло, ще не дозволяли водити машину, але що йому залишалося? Не міг же він просто нидіти удома і чекати, коли пройдуть запаморочення і загояться рани? Навіть Меган Фокс набридла йому, а крім того, лікар узагалі не дозволив йому дивитися телевізор. Отож він з тим же успіхом міг сидіти й тут. У машині біля церкви, щоб… щоб що? Щоб пошанувати людину, яку він ніколи не поважав? Зробити пустопорожній жест для отого чортового ідіота, який, не думаючи про себе, рятував життя йому, кого завжди хотів бачити мертвим. Мертвим, кат його забирай, мертвим! Якби ж то Трульс Бернтсен знав! Але він знав лише, що повернеться на роботу, як тільки одужає. І тоді це місто знову коритиметься йому…

Ракель глибоко дихала. Її пальці, що стискали букет квітів, покрилися холодним потом. Вона дивилася на двері і думала про людей, що зібралися за ними. Друзі, родичі, знайомі. Священик. Не те щоб їх було багато, але вони чекали. Не могли почати без неї.

— Обіцяєш не плакати? — запитав Олег.

— Ні, — сказала вона, швидко усміхнулася і погладила його по щоці.

Він став такий високий. Такий гарний. Він вивищувався над нею. Їй довелося купити йому темний костюм, і тільки коли в магазині почали знімати з Олега мірки, вона зрозуміла, що її власний син скоро дотягнеться до ста дев’яноста трьох сантиметрів Харрі. Вона зітхнула.

— Нам туди, — показала вона, просовуючи руку під лікоть Олега.

Олег відчинив двері, церковний служитель, що стояв з іншого боку дверей, кивнув йому, і вони пішли по центральному проходу. І коли Ракель дивилася на обличчя, що обернулися в її бік, вона відчула, що уся нервозність спадає. Це була не її ідея, вона була проти, але Олегу врешті-решт вдалося її умовити. Він вважав, що буде правильно, коли усе завершиться саме так. Він сказав саме так: завершиться. Але хіба усе це не було передусім початком? Початком нового розділу в їхньому житті? Принаймні їй здавалося саме так. І їй, як і раніше, здавалося правильним знаходитися тут і зараз.