Ю Несбё - Поліція

— Харрі викладає… викладав у мене.

— То й що?

— Я повинна дещо розповісти вам про нього. І про мене.

Ракель спохмурніла:

— Он як?

— Я можу увійти?

Ракель замислилася. Їй не хотілося впускати у будинок чужих людей. Коли Харрі повернеться, у будинку мають бути тільки Олег, вона і він. Троє. І більше нікого. В усякому разі, нікого, хто міг щось розповісти про нього. Про нього і про себе. І все-таки це сталося. Погляд її мимоволі ковзнув по животу молодої дівчини.

— Це не забере багато часу, пані Фауке.

Пані. Що Харрі їй розповідав? Вона оцінила ситуацію. Почула, що Олег збільшив гучність музики. І відчинила двері.

Дівчина увійшла до будинку, нагнулася і почала розв’язувати кросівки.

— Проходьте так, — сказала Ракель. — Давайте хутенько, добре? У мене робота…

— Гаразд, — відповіла дівчина, посміхаючись. Тільки тепер, при яскравому світлі у вітальні, Ракель побачила, що обличчя дівчини покриває блискуча плівка поту. Вона пройшла услід за Ракеллю на кухню.

— Музика, — мовила дівчина. — Харрі вдома?

І ось тепер Ракель відчула занепокоєння. Дівчина автоматично пов’язала музику з Харрі. Знала, що Харрі слухає цю музику? Наступна думка прийшла так швидко, що Ракель не встигла її відігнати: може, цю музику Харрі слухав з цією дівчиною?

Гостя всілася за великий стіл, поклала на нього долоні, погладила стільницю. Ракель уважно стежила за її рухами. Вона гладила так, ніби знала, яке на дотик шорстке це необроблене дерево, яке воно приємне, живе. Погляд її зупинився на кавовій чашці Харрі. Вона що…

— Що ви хотіли розповісти мені, Сільє?

Дівчина посміхнулася сумною, майже нещасною посмішкою, не відводячи погляду від чашки.

— Невже він дійсно не розповідав вам про мене, пані Фауке?

Ракель на мить заплющила очі. Цього не сталося. І вона навіть не подумала, що це станеться. Вона довіряла йому. Вона знову розплющила очі.

— Кажіть, що ви хотіли сказати, так, ніби він не розповідав мені про вас, Сільє.

— Як забажаєте, пані Фауке.

Дівчина відвела очі від чашки і подивилася на Ракель. Погляд її був неприродно відкритим, безневинним і щирим, як у дитини. І Ракель подумала: таким же жахливим, як погляд дитини.

— Я хочу розповісти вам про зґвалтування, — сказала Сільє.

Ракель несподівано зрозуміла, що їй важко дихати, неначе хтось умить висмоктав з приміщення усе повітря, як роблять при упаковці ковдр у вакуумні пакети.

— Про яке зґвалтування? — вдалося вимовити їй.

Стало вже майже зовсім темно, коли Бйорн Гольм виявив нарешті автомобіль.

Він завернув у Клеметсруду й поїхав далі на схід регіональним шосе 155, але проґавив покажчик на Ф’єлль. І тільки по дорозі назад, коли зрозумів, що проїхав надто далеко і йому потрібно розвернутися, він знайшов цей покажчик. На цій дорозі руху було ще менше, ніж на регіональній, і тепер, з настанням темряви, вона здавалася абсолютно пустельною. Здавалося, що густий ліс, який обступив дорогу двобіч, підійшов до неї ближче, і тут Бйорн помітив на узбіччі задні фари припаркованої машини.

Він зменшив швидкість і подивився в дзеркало. Позаду тільки пітьма, попереду — двійко хворобливо-яскравих червоних вогників. Бйорн звернув на узбіччя, зупинився за автомобілем, що стояв, і вийшов з машини. Десь у лісі глухо і меланхолійно голосив птах. Руар Мідтстюен сидів навпочіпки поряд із кюветом у світлі передніх фар своєї машини.

— Ти приїхав, — сказав Руар Мідтстюен.

Бйорн взявся за ремінь і підтягнув брюки. Це він почав робити зовсім нещодавно і не знав, звідки взявся цей рух. Хоча ні, знав. Його батько, починаючи розмову, завжди підтягував штани напередодні того вагомого, що йому належало сказати, висловити або зробити. Бйорн ставав схожим на свого батька. Тільки ось вагомі слова йому рідко доводилося вимовляти.

— Значить, усе сталося тут, — сказав Бйорн.

Руар кивнув, дивлячись на букет квітів, який він поклав на асфальт.

— Вона приїхала сюди з друзями полазити по горах. Дорогою додому зупинилася тут, щоб попісяти в лісі. А інші поїхали вперед. Вони вважають: усе сталося, коли вона вибігла з лісу і стала сідати на велосипед. Вона квапилася, щоб наздогнати друзів. Вона була такою жвавою дівчинкою, розумієш… — Йому доводилося напружуватися, щоб контролювати свій голос. — І вона виїхала прямо на дорогу, не утримала рівновагу і… — Руар поглядом показав, звідки їхав автомобіль. — Слідів гальмування не залишилося. Ніхто не пам'ятає, як виглядала машина, хоча вона одразу після події повинна була проїхати повз інших. Але вони обговорювали маршрути сходжень і говорили, що повз них проїхало декілька автомобілів, адже вони досить далеко поїхали у напрямку Клеметсруду, перш ніж подумали, що Фія вже давно мала наздогнати їх і що з нею щось сталося.