Ю Несбё - Поліція

З коридору донісся гуркіт ліфта, і в цю мить погляд Катрини впав на щось, що стирчало з-під секції з ящиками письмового столу, щось ховалося від неї. Вона нахилилася. Чорний кийок.

Двері розчинилися.

— Електрики закінчили свою роботу?

— Так, — відповів Лейф Ребекк. — Ви що, збираєтеся ним скористатися?

Катрина провела рукою по кийку:

— Цікаво, що така річ зберігається в кімнаті гуртожитку, вам не здається?

— Так. Я поставив те ж саме питання, коли міняв прокладки в крані у ванній минулого тижня. Вона сказала — це для тренувань до іспиту. І на випадок, якщо з явиться кат поліцейських.

Лейф Ребекк зачинив за собою двері.

— Знайшли що-небудь?

— Ось це. Ви коли-небудь бачили, щоб вона виносила його на вулицю?

— Так, було пару разів.

— Правда? — Катрина відкинулася на стільці. — В який час дня?

— Увечері, звичайно. Надягала високі каблуки, робила зачіску і брала з собою кийка, — він тихо розсміявся.

— Але якого…

— Вона сказала, що це для захисту від насильників.

— Тягати з собою до міста кийок заради цього? — Катрина зважила кийок у руці. Вона нагадала їй наконечник вішалки з "ІКЕА". — Простіше було б обходити стороною всі ці парки.

— Навпаки. Вона ходила саме в ці парки. Вони й були її метою.

— Що?

— Вона ходила до Ватерланнс-парку. Щоб потренуватися у ближньому бою.

— Вона хотіла, щоб на неї напав насильник, а вона б…

— Побила його вздовж і впоперек, так… — Лейф Ребекк показав вовчий вищир і подивився на Катрину таким відвертим поглядом, що вона не зрозуміла, кого з них стосується наступна його фраза: — Оце вже дівка так дівка.

— Еге ж, — погодилася Катрина, підводячись. — А тепер я маю її знайти.

— Поспішаєте?

Катрині здалося неприємним це питання, але воно не встигло дійти до її свідомості тої миті, коли вона пройшла повз нього і вийшла у двері. Ідучи вниз по сходах, вона подумала: ні, вона не настільки зневірилася. Навіть якщо той тугодум, якого вона чекає, ніколи не з’явиться в її житті.

Харрі їхав тунелем Свартдалстунелен. По кузову і вітровому склу ковзало світло фар. Він їхав не швидше, ніж належало, адже він не повинен був приїхати на місце завчасно. Пістолет лежав на сидінні поряд із ним. Він був заряджений, у магазині було дванадцять патронів від "Макарова" дев’ять на вісімнадцять міліметрів. Більш ніж достатньо для того, що він збирався зробити. Питання було тільки в тому, чи вистачить у нього духу.

Серця для того, щоб учинити це, у нього вистачить.

Він ніколи раніше нікого не вбивав холоднокровно. Але це робота, і її потрібно було зробити. Ось так просто.

Він перехопив кермо і пригальмував, виїжджаючи з тунелю на згасаюче денне світло до перехрестя Рієнкрюссе. Відчувши вібрацію телефону, дістав його з кишені і кинув погляд на монітор. Дзвонила Ракель. Для її дзвінка час був незвичайним, за їх невимовленою вголос угодою вони телефонували одне одному десь після десятої вечора. Він не міг розмовляти з нею зараз. Харрі був занадто напружений, вона помітить і почне ставити питання. А він не хотів їй брехати. Не хотів більше брехати.

Він почекав, поки телефон замовкне, відключив його і поклав на сидіння поряд із пістолетом. Адже думати більше було ні про що, усе вже було обдумано, і впустити зараз сумніви — означало б почати усе наново тільки для того, щоб наново пройти той же самий довгий шлях і закінчити його там, де він і закінчився раніше. Рішення було прийнято, і те, що він готовий був позадкувати, було неприпустимо. Дідько! Він ударив по керму і подумав про Олега. Про Ракель. Допомогло.

Харрі проскочив площу з кільцевим рухом і повернув у бік Манглеруда. У бік будинку Трульса Бернтсена. Він відчув, як на нього сходить спокій. Так відбувалося завжди, коли він знав, що перейшов межу, за якою вже надто пізно, за якою він знаходиться в дивовижному вільному падінні, де свідомі думки зникають і залишаються тільки запрограмовані рухи, цілеспрямовані дії і рутина, що йде по второваній. Але востаннє так було дуже давно, і він іноді сумнівався, чи залишилося усе це в ньому. Що ж. У ньому це лишилося.

Він спокійно вів автомобіль. Нахилився вперед і подивився на небо, по якому бігли свинцево-сірі хмари, як невпізнана армада з неясними намірами. Харрі відкинувся назад на спинку сидіння. Над дахами низьких будинків показалися багатоквартирні висотки.

Йому необов’язково було дивитися на пістолет, щоб упевнитися, що він лежить на сусідньому сидінні.