Ю Несбё - Поліція

— Нікого немає удома?

Вона обернулася й автоматично посміхнулася. Перед нею стояв чоловік років сорока, а може, і п’ятдесяти, якщо добре зберігся. Високий, не лисий, у фланелевій сорочці "Лівайс-501".

— Я доглядач будівлі.

— А я — Катрина Братт із поліції, з відділу розслідування вбивств. Я шукаю Сільє Гравсенг.

Він подивився на посвідчення й зухвало огледів Катрину від ніг до голови.

— Сільє Гравсенг, ага, — сказав доглядач. — Вона ж більше не вчиться в Поліцейській академії, тому вона тут більше не має права жити.

— Але вона тут ще живе?

— Так-так. У чотириста дванадцятій. Передати їй що-небудь?

— Дякую, попросіть її зателефонувати по цьому номеру. Я хочу поговорити з нею про її брата, Рунара Гравсенга.

— Він щось зробив?

— Та ні. Він знаходиться в закритій лікарні і завжди сидить посеред своєї палати, тому що думає, ніби стіни — це люди, які хочуть забити його до смерті.

— Отакої…

Катрина дістала блокнот і записала своє ім'я і номер телефону.

— Можете сказати їй, що йдеться про вбивства поліцейських.

— Так, вона ними дуже цікавиться.

Катрина перестала писати.

— Що ви маєте на увазі?

— Вони у неї в кімнаті замість шпалер. Вирізки з газет про вбитих поліцейських, я хочу сказати. Це, звичайно, не моя справа, студенти можуть чіпляти на стіни усе, що хочуть, але це досить… гм, неприємно, правда ж?

Катрина подивилася на нього.

— Як, ви сказали, вас звуть?

— Лейф Ребекк.

— Послухайте, Лейфе. Як ви гадаєте, мені можна поглянути на її кімнату? Хотілося б побачити ці вирізки.

— Навіщо це?

— То можна?

— Звичайно. Просто покажіть мені ордер на обшук, і все.

— Але у мене немає.

— Та я жартую, — посміхнувся він. — Ходімо зі мною.

Через хвилину вони піднімалися в ліфті на четвертий поверх.

— У договорі про оренду написано, що я можу входити до кімнати, якщо попереджу мешканців про це заздалегідь. Саме тепер ми перевіряємо усі плити на предмет виявлення застарілого бруду: минулого тижня одна з них спалахнула. А раз Сільє не відповідає на телефонні дзвінки, то начебто виходить, що ми намагалися попередити її перед тим, як зайти в її кімнату. Нормально звучить, полісмене Братт? — ще одна посмішка.

Вовчий вищир, подумала Катрина. Але шарм таки є. Якби він дозволив собі поставити в кінці цього речення її ім’я, усе було б умить скінчено, але він мав тонкий слух. Вона пошукала поглядом його безіменний палець. Гладеньке золоте кільце було матовим. Двері ліфта розкрилися, і вона попрямувала за ним вузьким коридором до однієї з синіх дверей.

Він постукав і почекав. Ще раз постукав і почекав.

— Ну, тоді заходимо, — сказав він, повертаючи ключ у замку.

— Спасибі за готовність допомогти, Ребекк.

— Лейф. Допомогти приємно, до того ж я не щодня близько стикаюся з такими…

Він розчинив перед нею двері, але встав так, що якби вона спробувала пройти всередину, їй довелося б притиснутися до нього. Катрина застережливо подивилася на нього.

— …з такими серйозними справами.

Коли він відходив убік, в очах його танцювали смішинки.

Катрина увійшла до кімнати. Гуртожиток студентів Поліцейської академії не надто змінився з часів її навчання. В одному кутку кімнати був кухонний куточок і двері у ванну, в іншому — завіса, за якою, як прекрасно пам’ятала Катрина, стояло ліжко. Але першим враженням було все-таки, що вони увійшли до дівочої кімнати, що тут не може жити майже доросла жінка. Що Сільє Гравсенг дуже сумує за чимось. Диван у кутку приміщення населяли ведмедики, ляльки та інші м’які іграшки невідомого походження. Одяг, розкиданий по столу та стільцях, був переважно яскравого рожевого кольору. На стінах висіли картинки, людський паноптикум, невідомі Катрині молоді хлоп’яки й дівчата, напевно, якісь молодіжні гурти або молодь з каналу "Дісней".

Друге, що впало їй в око, — це чорно-білі газетні вирізки, розвішані по всій кімнаті між гламурними картинками. Особливо щільно ними була завішена стіна над комп’ютером "Мак" над письмовим столом.

Катрина підійшла ближче, хоча вона і так упізнала більшість вирізок: такі ж висіли на стінах у них у Котельні.

Вирізки були прикріплені до стіни кнопками, на них ручкою були написані дати, інші позначки були відсутні.

Вона відмела першу думку, яка прийшла в голову, й перейшла до наступної: не так уже й дивно, що студентка Поліцейської академії цікавиться гучною незавершеною справою.

Поряд із клавіатурою на письмовому столі лежали розрізані газети. А між ними — листівка з північнонорвезьким пейзажем, який був їй знакомий: гора Сволвергейта на Лофотенських островах. Катрина узяла листівку, перевернула, але не знайшла ні марки, ні імені адресата, ні підпису. Вона вже відклала листівку убік, коли мозок повідомив їй те, що було зареєстровано поглядом, який шукав підпис. Слово, написане друкарськими буквами там, де закінчувався текст: "ПОЛІЦІЇ". Вона знову взяла листівку в руки, цього разу тримаючи її за самісінький краєчок, і прочитала усе від початку до кінця.