Ю Несбё - Поліція

— Послухай, хлопчику мій… Ніхто з політиків не кращий за своїх радників. Отже, для того, щоб досягти вершини, їм необхідно оточувати себе людьми, розумнішими за самих себе. Я починаю сумніватися в тому, що ти розумніший за мене. Передусім — ти не можеш упіймати отого вбивцю поліцейського. А на додачу ще й не знаєш, як розв’язати проблему з людиною, що лежить у комі. І коли ти відмовляєшся мене трахнути, я мушу запитати себе: «А нащо він узагалі мені потрібен?» Можеш відповісти на це питання?

— Ізабель…

— Схоже, що ні. Отож слухай мене, ми чинитимемо так…

Він міг тільки захоплюватися нею. Було у ній щось контрольоване, холодно-професійне і водночас ризикове і не-передбачуване, через що колеги в її присутності вважали за краще сидіти на краєчку стільця. Вони не розуміли, що створення відчуття невпевненості — частина гри Ізабель Скоєн. Вона була з тих, кому за короткий час вдавалося стрибнути далі і вище за інших, із тих, хто у разі падіння падав нижче і гірше за інших. Мікаель Бельман не просто упізнавав в Ізабель Скоєн себе — вона була утрируваною копією його самого. А найцікавішим було те, що замість того, щоб тягнути його за собою, вона примушувала його ставати обережнішим.

— Поки пацієнт не опритомнів, ми нічого не робитимемо, — сказала Ізабель. — Я знаю одного анестезіолога з Енебакка. Дуже підозрілий тип. Він забезпечує мене пігулками, які я, будучи політиком, не можу купити на вулиці. Він, як і Бівіс, за гроші зробить майже усе. І що завгодно за секс. До речі.

Вона всілася на край письмового столу, підняла і розвела в сторони ноги і розстебнула ґудзики на його штанах одним легким порухом. Мікаель міцно схопив її за зап’ястя:

— Ізабель, давай дочекаємося середи, побачимось у «Гранд-готелі».

— Давай не чекатимемо середи у «Гранді».

— Ні, я голосую за те, щоб почекати.

— Он як? — вимовила вона, вирвала руки, знову розстебнула його штани і заглянула досередини. Голос її прозвучав хрипко: — За остаточним підрахунком голосів, любий, маємо двоє проти одного.

Стемніло, похолоднішало. Блідий місяць заглянув у парубоцьку кімнату Стіана Бареллі, аж тут знизу пролунав голос матері:

— Це тебе, синку!

Стіан чув, як дзвонив їх стаціонарний телефон, і сподівався, що телефонують не йому. Він відклав убік пульт від «Нінтендо». Він уже набрав дванадцять очок, йому залишалося пройти всього три лунки. Іншими словами, він ішов дуже добре і ось-ось повинен був перейти на рівень майстра. Стіан грав за Ріка Фаулера, оскільки він єдиний з «Майстрів Тайгера Вудса» був крутим і майже його ровесником — йому нещодавно виповнився двадцять один рік. Їм обом подобалися Емінем та група «Райз Егейнст», [4] Американська панк-група. обоє любили помаранчевий колір. У Ріка Фаулера, звісно, були гроші на купівлю власного житла, а ось Стіан усе ще жив у своїй хлоп'ячій кімнаті. Але це тимчасово, поки він не отримає стипендію для навчання в тому університеті на Алясці. Усі більш або менш пристойні норвезькі гірськолижники зараховувалися туди за результатами скандинавського юнацького чемпіонату… Чи якось так. Проблема полягала в тому, що ніхто з тих, хто поїхав туди, не підвищив свою гірськолижну кваліфікацію, але кого це хвилює? Дівчатка, вино й лижі. Що може бути краще? Можливо, він навіть складе випускний іспит, якщо буде час. І отримає диплом, який допоможе йому отримати пристойну роботу. І заробити на власне житло. І зажити життям, набагато кращим за те, в якому він спить на короткому ліжку під фотографіями Боуда Міллера й Акселя Люнда Свіндаля, [5] Боуд Міллер й Аксель Люнд Свіндаль — американський та норвезький гірськолижники відповідно. їсть мамині котлети, дотримується батьківських правил і тренує нахабних шмаркачів, що володіють, на думку їх засліплених батьків, талантами принаймні Омодта або К’юса. [6] Четіль Андре Омодт та Ласcе К`юс — відомі норвезькі гірськолижники. До того ж ще ця робота доглядачем підйомника у Тріваннсклейве, за що він отримує такі погодинні, які соромно було б запропонувати за дитячу працю індійській дитині. І Стіан знав, що зараз йому телефонує голова гірськолижного клубу. Він був єдиним з відомих Стіану людей, хто вважав за краще не дзвонити на мобільний, бо це коштує трохи дорожче, а примушувати людей теліпатися по сходах у тих доісторичних печерах, де ще збереглися стаціонарні телефони.

Стіан узяв телефонну слухавку, яку йому простягла мама.