Ли Чайлд - Нездоланний

– Ти готова? – запитав він.

Вона не відповіла. Вони ковзнули у двері студії. Передпокій. Запах. Невеличка кухня із глечиками та пляшками води. Вони почали чекати.

А тоді вони раптом почули звук. Один із типів підбирався до кута будівлі. Як у фільмі про морських піхотинців. Вони досі чекали.

Потім вони почули постріл. Цілились у тепер уже порожню і тепер уже віддалену від них будівлю. Можливо, влучили, а може, й ні. У будь-якому випадку Ричер визирнув з-за дверей студії та вистрелив у відповідь, витративши півмагазина. Жодних очікувань. Жодного часу на вироблення якоїсь стратегії. Але для повідомлення часу достатньо.

«Ваші противники тепер у цьому будинку. Просто там, де ви робите свої справи ».

Ричер та Ченґ відступили назад, позадкували повз ванну кімнату, позадкували повз фартухи, позадкували через двері в кінці коридору. Світло досі горіло. Жінка в білому досі була там. Вона не рухалася. Вони стояли, дивлячись в інший бік, наче оператор, який повернувся для того, щоб відповісти на запитання.

Вони почали чекати. Мисливці стали самі здобиччю. Їхня жертва заманювала їх у пастку. Вони повинні були тепер з’явитися тут, пробравшись у цей вузький освітлений коридор один за одним. Це наче підійматися мотельними сходами по двоє в ряд. Відступні гроші підказували їм не йти туди. Ніколи. Проте вони все одно увійшли б. Вони мусили це зробити. Це була їхня сфера. І досі їхнє майбутнє. Усі хлопці, яких знав Ричер, які займалися шахрайством, крадіжками, вбивством і зрадами, до самого кінця вірили в те, що в них є хоч мізерний шанс якось вийти сухими з води, а тому хоча б щось потрібно було врятувати за можливості. Ніхто не захоче починати все заново. Ці хлопці могли б зберегти більшу частину свого майна. І своє приладдя. Ричер здогадувався, що камери із високою чіткістю зображення коштували чимало.

Тож один із них точно увійде всередину. Проте тільки один. Несподівана поява спрацьовувала лише один раз. Вони чекали.

Людська натура. З’явився свинар. Великі долоні, широкі плечі, вимащений брудом одяг. Він дуже обережно виглянув з-за кута, не збираючись поки що нічого робити, окрім як швидко оцінити ситуацію. Міцно притискаючись до стіни. Нічого не виставляючи в поле зору. Можливо, тільки плече. Чи ніс. Тоді він знову виглянув з-за кута, цього разу нахилившись на якийсь дюйм далі.

Ричер вистрелив йому в чоло. Легенький натиск на спусковий гачок, заледве його торкаючись і одразу відпускаючи, обережний постріл просто в десятку. Гру закінчено. Що, вочевидь, почув останній тип і одразу почав тікати. Тепер він був один. Раптом він став жертвою первісних страхів. Раптом йому випала можливість їм піддатися. Без жодних свідків.

У військових колах активне та агресивне переслідування противника лише заохочували, тим паче, що зараз будь-яка причина вибратися з кімнати виглядала однаково чудовою для них, тож Ричер побіг також, а Ченґ рушила слідом за ним.

Вони перестрибнули через свинаря, вискочили з-за дверей студії та попрямували в напрямку, що пролягав на півдорозі ліворуч від них, націлюючись на пробіжку від кута будинку до початку під’їзду до нього. А все тому, що під’їзд був їхньою метою. Так повинно було бути. Така людська натура. Втеча. Єдиний вихід. А все решта – то лише пшеничне поле.

Вони побачили його за шістдесят футів попереду, він біг, озираючись назад, у одній руці він тримав свій М16, а в другій нічого не було. Він був кремезним типом із розпашілим обличчям, а його довге хвилясте волосся тепер усе зібралося в нього на маківці. Він був одягнений у блакитні джинси, які виглядали накрохмаленими. Він добіг до початку під’їзду та озирнувся. Вони пірнули ближче до будинку. Той тип залишився на території один. За ним був свинарник, а попереду аж до Міссурі не було нічого, окрім пшениці. Під’їзд до будинку був праворуч від нього. До Материного Спочинку було двадцять миль.

Чоловік завмер на місці. Ченґ запитала:

– Ти можеш вистрелити в нього з цього місця?

Ричер нічого не відповів. Вона запитала:

– З тобою все гаразд?

Він відповів:

– На дев’яносто відсотків.

Бо саме так він бачив цю ситуацію. З ним не відбувалося нічого поганого. Нічого особливого. Жодної зламаної кістки чи закривавленої рани. Але нічого не працювало так, як треба. Не зовсім так, як треба. « Мозок – це не те саме, що рука» .

Ченґ запитала:

– Як ми це зробимо?

Ричер подумки почав лічити у зворотному порядку. Патрони, якими цілилися в меншу будівлю. Грюкіт, удар. Скільки їх було?