Тесс Герритсен - Хірург

LAURIE45: І що він на це сказав?

VOTIVE: Він сказав, що мені просто треба ЗАБУТИ ПРО ЦЕ. Ніби я якась занудна плаксійка, чи щось таке.

WINKY98: Чоловіків теж треба ґвалтувати!!!

HBREAKER: Я змогла пережити це аж через два роки.

LAURIE45: А я трохи більше, ніж за рік.

WINKY98: Чоловіки тільки й думають, що про свої члени. Весь їхній світ крутиться навколо них. Все, чого вони прагнуть, – задовольнити цю ШТУКОВИНУ.

LAURIE45: Ой. Бачу тебе сьогодні хтось не на жарт розізлив, Wink.

WINKY98: Може, й так. Іноді мені здається, що Лорена Боббіт [23] Лорена і Джон Боббіти – подружжя, яке стало відомим після того, як у 1993 році жінка у відповідь на насильство з боку свого чоловіка відрізала його статевий орган. Їх судили за звинуваченнями у взаємному насильстві й обох виправдали. мала рацію.

HBREAKER: Wink уже витягає свого ножа!

VOTIVE: Мені здається, він не захоче чекати. Я думаю, що він мене кине.

WINKY98: Ти варта того, щоб тебе чекали. Ти ВАРТА ТОГО!

Минуло кілька секунд, більше ніхто не писав. Тоді:

LAURIE45: Привіт, CCord. Рада знову тебе бачити.

Кетрін почала друкувати.

CCORD: Я бачу, що ми знову обговорюємо чоловіків.

LAURIE45: Ага. І чого це ми ніяк не можемо облишити цю набридливу тему?

VOTIVE: Тому що вони завдають нам болю.

Повисла ще одна тривала пауза. Кетрін глибоко вдихнула і написала.

CCORD: У мене був поганий день.

LAURIE45: Розкажи, CC. Що сталося?

Кетрін майже чула щебетання жіночих голосів, у повітрі витало їхнє тихеньке, заспокійливе шепотіння.

CCORD: Сьогодні в мене трапився напад паніки. Я вдома, замкнена на всі замки, де ніхто не зможе мене скривдити, але тривога не минає.

WINKY98: Не дозволяй йому перемогти. Не дозволяй йому ув’язнити тебе у твоєму власному домі.

CCORD: Занадто пізно. Він уже ув’язнив мене. Тому що сьогодні я збагнула жахливу річ.

WINKY98: Яку?

CCORD: Зло не помирає. Ніколи. Воно лише міняє обличчя, міняє імена. Те, що воно торкнулося нас одного разу, зовсім не означає, що воно не скривдить нас ще раз. Блискавка може двічі вдаряти в те саме місце.

Більше ніхто не писав. Їй ніхто не відповів.

«Хай якими обережними ми будемо, злу відомо, де ми живемо, – подумала Кетрін. – Воно знає, як нас знайти».

Крапля поту сповзла їй по спині.

«Я відчуваю його зараз. Воно наближається» .

«Ніна Пейтон нікуди не ходить, ні з ким не бачиться. Вона вже кілька тижнів не була на роботі. Сьогодні я зателефонував до її офісу в Брукліні, де вона працює торговим представником, і співробітниця сказала мені, що не знає, коли вона вийде на роботу. Вона нагадує мені пораненого звіра, що сховався до своєї нори і затемна боїться навіть висунутись звідти. Вона знає, що чигає на неї вночі, те зло уже торкнулося її, і навіть зараз вона відчуває, як воно, ніби туман, просочується крізь стіни її будинку. Штори щільно закриті, але тканина тонка, і я бачу, як вона ходить усередині. Вона згорблена, руки схрещені на грудях, наче її тіло згорнулося всередину. Вона ходить вперед-назад, її рухи уривчасті, механічні.

Вона перевіряє замки на дверях, засýвки на вікнах. Намагається відгородитися від темряви.

Мабуть, усередині того невеличкого будинку страшенно спекотно. Ніч парує, а крізь її вікна не видно жодного кондиціонера. Вона весь вечір була вдома, із зачиненими вікнами, хоча надворі задуха. Я уявляю, як вона обливається потом, потерпає від денної спеки, яка не припиняється навіть уночі, як вона прагне впустити всередину хоч трішки свіжого повітря, але боїться, що разом з повітрям впустить щось іще.

Вона знову проходить повз вікно. Зупиняється. Затримується в озерці світла. Раптом вона розпинає штори і простягає руку, щоб відчинити засувку. Підіймає вікно. Стоїть перед ним, жадібно ковтає свіже повітря. Вона врешті-решт здалася під натиском спеки.

Немає нічого приємнішого для мисливця, ніж запах пораненої здобичі. Я майже відчуваю, як він тягнеться від її вікна, запах закривавленої жертви, оскверненої плоті. Вона вдихає нічне повітря, а я вдихаю її запах. Її страх.

Моє серцебиття пришвидшується. Я запихаю руку до сумки, погладжую свої інструменти. Навіть сталь тепліє під моїм дотиком.

Вона з ляскотом зачиняє вікно. Кілька глибоких ковтків свіжого повітря – це все, на що вона насмілилась, і тепер буде й далі нидіти у своєму маленькому задушливому будиночку.

За якийсь час я змиряюся з розчаруванням і йду геть, залишаючи її знемагати у тій перегрітій спальні.

Завтра, подейкують, буде ще спекотніше».