Тесс Герритсен - Хірург

– Ні, не заходив. А що?

– Пусте. Не переймайся. – Кетрін обернулася, щоб вийти, і почула за спиною рипіння крісла, коли Пітер підвівся. Він пройшов за нею до її кабінету.

– Чим не перейматися? – запитав він.

– У мене просто якась параноя, ось і все. Мене дратує, коли мої речі не на своєму місці.

– Це ти про що?

– Мій халат. Я завжди вішаю його на дверях, а він якимось дивом опиняється на картотечній шафі або на спинці крісла. Я знаю, що ні Гелен, ні інші секретарі його не перевішували. Я питала їх.

– Може, це прибиральниця?

– А ще мене страшенно дратує те, що я ніде не можу знайти свій стетоскоп.

– Ти досі його не знайшла?

– Мені довелося позичити інший у старшої медсестри.

Насупившись, Пітер роззирнувся навколо.

– Так ось же він. На полиці. – Він підійшов до книжкової шафи, де біля однієї з книжок лежав її згорнутий стетоскоп.

Кетрін мовчки взяла його з Пітерових рук і дивилася на нього так, ніби то був якийсь геть невідомий їй об’єкт. Чорна зміюка, що обвилася навколо її руки.

– Агов, що сталося?

Вона глибоко вдихнула.

– Мабуть, я просто втомилася. – Вона поклала стетоскоп до лівої кишені халата – туди, де завжди його залишала.

– Ти впевнена, що більше нічого не сталося? Може, тебе тривожить щось іще?

– Мені вже пора додому. – Вона вийшла з кабінету, і він пішов за нею.

– Це якось пов’язано з тими поліцейськими? Послухай, якщо у тебе якісь проблеми… якщо я можу чимось тобі допомогти…

– Я не потребую нічиєї допомоги, дякую. – Її відповідь прозвучала холодніше, ніж вона того хотіла, і Кетрін одразу пожалкувала про свої слова. Пітер не заслуговував на таке ставлення.

– Знаєш, я був би радий хоч іноді чимось тобі допомогти, – тихенько додав він. – Ми ж працюємо разом. Ми партнери. Чи ти так не думаєш?

Кетрін нічого не відповіла.

Він розвернувся, щоб іти до свого кабінету.

– Побачимося зранку.

– Пітере?

– Так?

– Стосовно тих двох поліцейських. І причини, чому вони приходили до мене…

– Ти не мусиш мені розказувати.

– Ні, мушу. Ти будеш шукати якісь пояснення, якщо я не розповім. Вони приходили, щоб запитати мене про одне вбивство. У четвер уночі вбили жінку. Вони думали, що я могла її знати.

– Ти її знала?

– Ні. Вони помилилися, от і все. – Вона зітхнула. – Вони помилилися.

Кетрін повернула ключ і почула, як замок із приємним клацанням став на своє місце. Затягнула дверний ланцюжок. Ще одна лінія оборони від незвіданих кошмарів, що чигають за її стінами. Безпечно забарикадувавшись у своїй квартирі, вона роззулася, поклала сумку і ключі від автівки на тумбочку з вишневого дерева, що стояла в передпокої, і босоніж, ступаючи пухнастим білим килимом, пішла до вітальні. Завдяки дивовижній системі центрального кондиціонування у квартирі панувала приємна прохолода. Надворі було тридцять градусів, а в її квартирі температура ніколи не перевищувала двадцяти двох градусів влітку і не падала нижче двадцяти взимку. У житті було стільки невизначено і непевного, що Кетрін щосили намагалася дотримуватись бодай якогось порядку у визначених рамках свого життя. Вона обрала цей дванадцятиповерховий кондомініум [20] Кондомініум – будинок, у якому квартири належать власникам як приватна власність. на Коммонвелс-авеню тільки через те, що будівля була новою і мала захищену підземну стоянку. Хоча вона й не була такою колоритною, як червоні цегляні будинки історичної забудови в районі Бек-Бей, але могла гарантувати своїм мешканцям, що ті не матимуть жодних проблем із електрикою чи водопостачанням, як нерідко бувало в старих будівлях. Кетрін не терпіла жодних непевностей. У її квартирі була ідеальна чистота, і, за винятком кількох кольорових плям, вона надавала перевагу білому кольору в інтер’єрі. Біла канапа, білі килими, біла плитка. Колір чистоти. Ніким неторканої, цнотливої.

У спальні вона роздягнулася, повісила спідницю, відклала блузку, щоб потім здати її в хімчистку. Натягнула широкі штани і шовкову сорочку без рукавів. До моменту, коли вона босоніж зайшла до кухні, Кетрін уже почувалася спокійною, вона знову контролювала своє життя.

Раніше того дня її переповнювали зовсім інші почуття. Після візиту поліцейських її охопила тривога, і до кінця дня вона помічала за собою безглузді помилки. То взяла не той рецепт, то написала в медичній картці не ту дату. Дрібниці, які були для неї наче брижі, що збурюють поверхню, здавалося б, спокійної води, котра насправді десь на глибині вже вирувала. За останні два роки їй майже вдалося витіснити зі своєї голови думки про те, що з нею сталося в Саванні. Час від часу, без попередження, з’являлися якісь спогади, óбрази, що різали, наче ножем, але їй завжди вдавалося втекти від них, мигцем переключити увагу на інші думки. Та сьогодні вона не змогла втекти від тих споминів. Сьогодні їй не вдалося вдати, ніби Саванни ніколи не було у її житті.