Тесс Герритсен - Хірург

«Греки називають її dere – передню частину шиї або горла, найкрасивішу, найвразливішу частину жіночого тіла. У горлі пульсують життя і дихання, а під білосніжною шкірою Іфігенії пульсували сині вени, коли лезо батькового ножа торкнулося її шиї. Коли Іфігенія лежала на жертовнику, чи Агамемнон зупинився на мить, аби помилуватися витонченими лініями доньчиної шиї? Чи він розглядав її, обираючи найкраще місце для ножа? Нехай він навіть відчував провину за це жертвопринесення, хіба в той момент, коли лезо розсікло її шкіру, він не відчув бодай найменшого трепету, бодай миттєвого сексуального задоволення, коли встромляв ножа у її ніжну плоть?

Навіть давні греки, з усіма тими мерзенними оповідками про батьків, що пожирали своїх дітей і синів, що злягалися зі своїми матерями, жодним словом не згадують таких збочень. А їм і не треба. Це одна з тих таємних істин, яку всі розуміють і без слів. З тих воїнів, що стояли із закам ’ янілими обличчями і незворушно слухали дівочі крики, з усіх тих, хто дивився, як з Іфігенії зірвали одіж, а її лебедину шию підставили під лезо ножа, – скільки з тих солдатів відчули, як у паху розливається приємне тепло? Скільки з них відчули, як затверділи їхні члени?

Скільки з них, глянувши на жіночу шию, знову відчують нестерпне бажання встромити у неї ножа?

Її горло таке ж білосніжне, як, мабуть, було в Іфігенії. Вона ховала свою шкіру від сонця, як і всі рудоволосі, тож лише кілька веснянок псують її алебастрову шию. Усі ці два роки вона берегла свою шию для мене. І я вдячний їй за це.

Я терпляче чекав, доки вона прийде до тями. Я знаю, що вона уже прокинулась і відчуває мою присутність, тому що її пульс пришвидшився. Я торкаюся її горла, впадинки над грудною кліткою, і вона різко видихає. Тоді затамовує подих, коли я проводжу рукою по її шиї, вздовж сонної артерії. Її пульс гупає, її шкіра ритмічно здригається. Я відчуваю на пальцях краплинки її поту. Він, наче серпанок, вкриває її тіло, її обличчя теж блищить. Коли я торкаюся її щелепи, вона нарешті видихає. Я чую схлипування, приглушене скотчем на її губах. Це не схоже на мою Кетрін, вона ніколи не скиглить. Інші були дурненькими газелями, а Кетрін тигриця, єдина з них усіх, хто боровся, хто пролив кров.

Вона розплющує очі і дивиться на мене, і я знаю, що вона все розуміє. Зрештою, я переміг. Її, найдостойнішу з них усіх, нарешті переможено.

Я виймаю свої інструменти. Вони приємно побрязкують, коли я розкладаю їх на металевій таці біля ліжка. Я відчуваю, що вона спостерігає за мною, і знаю, що її погляд притягує власне відображення у відполірованій до блиску сталі. Вона знає, що кожен інструмент для неї, і вона сама неодноразово їх використовувала. Ретрактор – щоб розширити краї надрізу. Затискач – щоб затискати тканини і кровоносні судини. І скальпель – зрештою, ми обоє знаємо, для чого його використовують.

Я ставлю тацю біля її голови, щоб вона могла дивитися, могла думати про те, що з нею станеться. Мені навіть не треба нічого казати. Блиск інструментів говорить сам за себе.

Я торкаюся її живота – і м ’ язи напружуються. Це незайманий живіт, без єдиного шраму, який би псував його гладеньку шкіру. Лезо пройде по ньому, як по маслу.

Я беру скальпель і притискаю лезо до її живота. Вона різко видихає, її очі широко розплющені.

Колись я бачив фотографію зебри, зроблену тієї миті, коли ікла лева тільки впилися у її шию, і вона закотила очі, сповнені смертельного жаху. Я ніколи не забуду цієї картини. Те саме я бачу зараз в очах Кетрін».

«О Боже, о Боже, о Боже» .

Повітря зі свистом залетіло і вилетіло з легеней Кетрін, коли вона відчула на своїй шкірі лезо скальпеля. Обливаючись потом, вона заплющила очі, із жахом очікуючи болю. У її горлі застрягло ридання, німе прохання до Бога змилуватись над нею, подарувати їй швидку смерть, тільки не це катування. Тільки не розрізання плоті.

Зненацька скальпель забрали.

Вона розплющила очі й глянула йому в обличчя. Таке звичайне, нічим не примітне. Чоловік, якого вона могла бачити не один раз, але ніколи не звертала на нього уваги. Але він знав її . Він тримався на самому краєчку її світу, помістивши її в центрі власного, і завжди залишався у тіні.

«А я навіть не здогадувалась, що він увесь цей час був там» .

Він поклав скальпель на тацю. Посміхнувся і сказав:

– Іще не час.

Лише тоді, коли він вийшов, Кетрін усвідомила, що її тортури на якийсь час відклали, і вона важко перевела подих.