Валерій Лапікура - Поїзд, що зник

- Ось вам моя заява! Мало того, що мою дочку зґвалтовано і розбещено, так хоч без свідків і за зачиненими дверима. А тепер ви хочете, щоб дитина усе це ще раз на суді пережила? Дзуськи!

- То може, ви свого кобеляку і після відсидки з розкритими обіймами приймете? Щоб сусіди чогось поганого не подумали? - це вже Старий не витримав. А ця без п’яти хвилин доктор мистецтвознавства Старого в фарбу увігнала одним махом. Каже:

- А то не ваше собаче діло, кого мені приймати і в якій позі.

Єдине, що ми змогли, - стукнути в «зону», аби там цього жванчика «кодло» опустило, як належить.

Від автора: перекладач-маніяк через дев’ять місяців вийшов на волю по амністії. Переїхав до Одеси, де продовжував працювати за фахом. Олексу Сироту він пережив. Ледь не забув, він почав писати вірші і видав кілька збірок там таки, в Одесі. Редакційна передмова викликала нервову гикавку у втаємничених: «Автор давно і плідно працює над темою комуністичного виховання підростаючого покоління на прикладах високої моралі і традицій радянської сім’ї».

Олекса Сирота:

Віднайдену форму дружині прапорщика, звичайно, показали. Вона засвідчила, що саме у ній чоловік пішов на службу. Документи й гаманець він завжди брав з собою і клав до внутрішньої кишені кітеля. Коли згорток витягли з води, їх там не було. Експерти не виявили на одязі ніяких слідів крові, ножа чи кулі. Нічого, що свідчило б про насильницьку смерть власника.

Уявити, що прапорщик втопив свій мундир з принципових міркувань і блукає десь зараз по світу, в сімейних трусах і майці, було важко. Бо хоча людське божевілля і знає таку форму, як патологічна нехіть до одягу, у двомільйонному Києві голий вояка давно б уже втрапив комусь на очі. З усього випливала неприємна версія: комусь терміново знадобилися військова форма і документи. А після використання мундир втопили, військовий квиток знищили.

За той час, що минув, у Києві, та й по всій республіці, ніяких злочинів, де б фігурувала людина у формі прапорщика, або з його документами, не зафіксували. Перевірили Жуляни і Бориспіль - ніхто не брав квиток на прізвище людини, яку ми шукали. Щоправда, були ще військові каси на вокзалі, де частину квитків продавали за готівку - під документ. Але хто їх пам’ятає, точніше, хто до них придивляється - до людей, які стоять у черзі? Це ж вам не станція Березань. У нас по Києву-Пасажирському влітку одних тільки додаткових поїздів півсотні.

Що нам залишалося? Розробляти версію, що десь по світу бродить людина, схожа на прапорщика, тільки вже в цивільному, з його документами. Або він сам, теж у цивільному, і з власними документами. І ми почали з того, що мали зробити військові через три доби після таємничого зникнення: розіслали по всьому Союзу «об’єктивки» з детальним описом прапорщика і його фотографії з особової справи та сімейного альбому.

І злочинці, і міліція мають свої стереотипи мислення. Міліція вважає, що санаторно-курортні зони - то улюблене місце для схованки всіх підозрілих типів. А злочинці, які це добре знають, все одно вважають за краще зашитися поміж сотень і тисяч людей, які щільною масою лежать влітку вздовж Чорноморського та Балтійського берегів. Чому вони так роблять? Бо не дурні. І знають, що крім санаторію і турбази, де твою «ксіву» обов’язково зареєструють, є ще тьотя Сара, Маня, Катя, одноногий Петрович, Сидорович без пальців на лівій руці чи такий собі Місак Корян, які за червінця Алі-Бабу і сорок розбійників у приміщенні райвідділу міліції так поселять, що сама міліція і не здогадається.

Але я знав, що ця версія, як кажуть гравці в доміно, класичне «дубль-пусто». Бо в цей період по всьому Радянському Союзу не скоїлося такого злочину, для прикриття якого конче необхідно було вбити дебелого прапорщика зі спортивної роти єдине задля його документів. І не просто вбити, а так, щоб жодного сліду не залишилося на одязі. Кажеш, задушити? Руками чи зашморгом? Так от, щоб ти більше не ставив мені дурних запитань: в момент асфіксії спрацьовують рефлекторно певні фізіологічні функції організму, залишаючи на одязі недвозначні сліди. На брюках прапорщика нічого такого й близько не було. А потім, судячи з опису свідків, прапорщик, штангіст у минулому, мав таку тілесну конституцію, що вбити його можна було хіба що буфером паровоза. Тоді б залишилися сліди. Або застрелити, але про це ми уже говорили.

Ніхто не брав ощадкас, не грабував поштових вагонів, не вбивав банківських інкасаторів і не тікав із зони особливого режиму. Словом, не робив нічого такого, що однією розстрільною статтею більше, однією менше - вже б не мало значення. Але прапорщик зник, розчинився посеред двомільйонного міста, при сонячному світлі і на очах тисяч людей. Містика!