Валерій Лапікура - Поїзд, що зник

Я ще трохи покрутився із кутка в куток у своєму кабінетику і дійшов невтішного висновку. Усі мої резерви для мозкового штурму були давно вичерпані, тож залишалося робити те, чого я не любив. Брати ноги в руки і йти у спекотне місто, де скоро вже нікому буде професійно зварити для мене каву. Бо в «Мічігані» навпроти ЦУМу замість кави стали подавати соки. У «Дієті», що на Хрещатику, на другому поверсі спочатку забрали стільці, аби народ не розсиджувався, а потім заборонили варити подвійну. Затишну кав’яреньку на першому поверсі готелю «Дніпро» передали Інтуристу і простому люду стало туди зась. До того ж, навіть наші міліцейські посвідчення не діяли на мордатих швейцарів, бо усі вони раніше працювали у «найвищому будинку» на Короленка. Нині діючі телепні з цієї ж контори «засвітили» мою улюблену кав’яреньку на Постишева і зараз зазіхали на святе - розпивочну «Три сходинки», що на Свердлова, колишня Прорізна.

Залишалася «цариця Тамара», вона ж Тамара Володимирівна. В недалекому минулому - буфетниця з ресторану «Динамо». Там вона з усіма перегризлась і зараз доробляла до пенсії в кав’ярні у підземному переході на площі Калініна. «Я за своє життя накрала стільки, що зараз можу дозволити собі розкіш попрацювати чесно», - говорила вона в хвилини відвертості.

- А скільки ж це, Тамаро Володимирівно, - запитував я її, - треба вкрасти аби потім жити чесно? Суму прописом назвіть, будь ласка.

- То залежить, Олексо, то залежить… - ухилялася від відповіді кавова цариця.

У підземному переході двоє немолодих сержантів міліції, з тих, що прийшли на службу разом зі Старим, ліниво ганяли тіток з квітами. Ті підхоплювали свої кошики з квітучою флорою і перебігали на протилежний бік Хрещатика. Старі лягаві повагом робили по переходу коло пошани і знову виринали посеред квітів, як два поголених будяки. Жіночки знову брали в руки свій товар і тупотіли сходами вниз, а звідти - на місце попередньої дислокації. Піти з площі не можна було аніяк - у «ЖеПеКа» гастролював Малий театр з Москви з Юрієм Соломіним. Тим, що в ролі капітана Кольцова, ад’ютанта його превосходительства позбавив сну прекрасну частину населення. Жінки, дами, дівчата і шмаркулі з оберемками квітів в обох руках усі ці дні тримали Палац в облозі. Перекупки підняли ціни на пахучу зелень до рівня 8-го Березня, але ніхто не ремствував. Старий казав, що отаке ж сексуальне збудження мас він бачив один раз в житті, коли двадцять років тому до Києва приїздив Ів Монтан.

Тамара Володимирівна, на моє щастя, була на місці, кавоварка працювала, як належне, і черга була поміркована - не випирала за двері. Але «цариця», забачивши мене, радісно махнула рукою і швидко спроворила мені подвійну, присмачену її звичним жартом:

- Стій там, іди сюди! І не треба «спасибі»! На Соломіна вже ходив?

- Тамаро Володимирівно, - зітхнув я гірко, - дався вам той Соломін. Якщо коли-небудь я стану капітаном, то спеціально одягну форму і прийду до вас. І тоді ви зрозумієте, що й на мене теж можна часом дивитися закоханими очима.

- Доки тобі четверту зірочку дадуть, Олексику, по мені вже давно заупокійну відспівають… Тобі цукру - один чи два?

Якийсь ветеран здійняв бучу - кого це там обслуговують поза чергою?

- Йому належить, - огризнулася Тамара Володимирівна, але кавалер однієї-єдиної фронтової медалі не вгавав:

- А хто він такий, що йому належить?

- Водій гівновоза, - пояснив я на усю кав’ярню, - поспішаю, бо жарко, знаєте, а вантаж делікатний. Уже почав псуватися.

Кілька жінок чмихнуло з черги, тільки спідниці війнули. Що то багата уява! Мені стало легше, але до розв’язання загадки здимілого прапорщика не наблизило. Тамара Володимирівна поділилася своїми новинами:

- В гастрономі напроти Золотих воріт збираються варити каву. Кличуть мене. Мабуть, піду, бо тут протяги замучили. Заглядайте!

- На жаль, не зможу. Там поряд відома всім контора. Не встигнеш каву допить, як начальству настукають, що ми в робочий час байдики б’ємо.

Від автора: площу Калініна 1977-го року перейменували на Жовтневу, а 1991-го - на майдан Незалежності. «Цариця Тамара» змінила кілька точок, а після чергової відпустки не повернулася на своє робоче місце. Кажуть, купила приватний будинок у Тарасівці і дожила там віку. Сподіваюсь, чесно.

«ЖеПеКа» - Жовтневий палац культури на одноіменній вулиці - перейменували у Міжнародний центр культури і мистецтв, а вулиці повернули стару назву - Інститутська.

З «Дієти» - дієтичного гастроному на Хрещатику, де каву варили на другому поверсі (дивись наступні історії Олекси), ще 1980-го року зробили ресторан.