Валерій Лапікура - Поїзд, що зник

Мономах уважно вислухав моє прохання і філософськи зауважив:

- Життя приїлося, старлей? Сіра буденність почала дратувати? Всі злочини один на одний схожі… Яскравих вражень закортіло, чогось новенького, оригінального?

- Ну, закортіло.

- Тоді я тобі, Сирота, як другу запропоную альтернативний варіант. У тебе двері в квартирі назовні відчиняються, чи всередину?

- Назовні, а що?

- То добре. Бо якби всередину, то довелося б блочок присобачувати і дірку свердлити. Так от, рекомендую: візьми, друже, міцненький шпагат, один кінець міцно прив’яжи до причинного місця, а другий - до дверної ручки. Замки, природно, повідчиняй. Потім сядь в коридорі на табуретці, так, щоб шпагат був у натягнутому стані. Виклич по телефону пожежну команду, “швидку допомогу”, своїх друзів-лягавих, ну, службу газу і втішай себе надією, що трапиться якась неймовірна подія і на твій виклик ніхто не з’явиться. От тобі і ризик, і новація, і свіжа гострота відчуттів. Наполегливо рекомендую… Знаєш, чим у нашій системі закінчуються ігри в приватного детектива?

- Знаю.

- Не знаєш! З генералом Федорчуком справу мав?

- Не з моїм щастям. Вище полковника не траплялися.

- Вважай, смаленого вовка ти ще не бачив. Мій тесть минулого року з ним у санаторії ЦК відпочивав цілий місяць. І ще за столом були перший помічник Щербицького з дружиною. Так от, вони втрьох від шефа республіканського КДБ за місяць чули рівно чотири фрази: “Здрастуйте. Смачного. Непогана сьогодні погода. До побачення”. І все! Втаємничені люди кажуть, що вже як мати справу, то з самим Андроповим. Той у порівнянні з Федорчуком - взірець рафінованого інтелігента. Він платівки з джазом колекціонує! І, кажуть, навіть вірші пописує!

Однак, я стояв, мов скеля, непорушний, аж доки Мономах не здався і не пообіцяв щось придумати. А потім ми розбрелися по своїх компаніях.

Не знаю, що там говорили за генеральським столом, а за нашим було весело. Як і всі радянські люди, після третьої заговорили про роботу, обсобачили начальство, обгавкали телевізійних “Знатоків”, розповіли найсвіжіші анекдоти про ментів, після шостої поплакали над своєю гіркою долею і заспівали останній витвір когось із безіменних міліцейських бардів: “Робити я не хочу, а красти ще боюсь. Поїду я до міста, в міліцію наймусь…”

Мій університетський однокашник витяг мене з ліжка десь над ранок, наказав одягтись і йти з ним дихати повітрям. Ми забрели в найглухішу алею санаторію і тільки там Мономах заговорив:

- Сирота, надалі проси в мене що хочеш, включно до аспірантури. Заочної. Але в Робін Гуда надалі грайся сам. Ти навіть не уявляєш, куди ти розігнався. Добре, не мучся, все одно не знаєш. Для початку: нинішній начальник Управи, Генерал - скільки років, як призначений?

- Здається, років п’ять, як з Криму переведений.

- Не здається, а саме п’ять. А його попередник де?

- Не знаю. Може, у наше міністерство на підвищення пішов, а може, в Москву забрали.

- Як же, забрали! В нашу міліцейську бурсу - на підполковницьку посаду, замом начальника по стройовій.

- Та ти що? За оту сотню начебто сектантів?

- Заткнись, салага, і слухай, коли тобі старший за званням розповідає. От щороку транспортна міліція відловлює на поїздах і корабликах сто тисяч пацанів, котрі подалися в біги або в мандри. Сто тисяч - від Карпат і до Курил. А як весна і рання осінь теплі, то не сто тисяч, а всі сто двадцять п’ять. Думаєш, хоч в одного з наших начальників за цей потік бодай тім’я засвербіло чи погони на плечах заворушилися? Та ніколи! Штани знімають з міністерства освіти, ну максимум - з конкретних батьків за грубі прогалини у виховній роботі. А для нас це всього лише нормальна статистика.

Далі Мономах говорив майже пошепки і увесь час озирався:

- А тепер - чому через оту твою сотню зниклих були такі оргвисновки. По-перше, вони зникли не протягом року, а за один день. Уявляєш? Місячна норма поданих на розшук виконується за один день. Стаханов у своєму забої ліг би грудьми на відбійний молоток. І щойно про це стало відомо на Орджонікідзе - все, гаплик! Полетіли погони, позлітали люди, на справі про розшук одразу гриф найвищої секретності і комедія закінчилась. Почалася справа державної ваги. В.В. доповідали щодня.

Від автора: На київській вулиці Орджонікідзе (нині - Банкова) містилося ЦК КПУ. “Ве-Ве” - так українці у приватних розмовах називали Щербицького.

Олекса Сирота:

Я дочекався, доки мій однокашник закурить і поцікавився: