Валерій Лапікура - Поїзд, що зник

- А крім зорепаду з погонів ще щось було?

- Було. Єдине, про що мені проляпався отой прокурорський, так це те, що востаннє всіх цих людей бачили, коли вони йшли на станцію метро. І практично всі вони зазвичай їхали до кінцевої - Святошин. Ну, там хто поряд жив, а хто на електричку поспішав чи на тролейбус, але всі виходили на Святошин. Більше я нічого не дізнався. Бо прокурор, як тільки зрозумів, що він мені сказав, то спочатку протверезів з переляку, а потім з переляку ж знову напився - до відключки.

- Цікаво, якою ж версією прикрилися від Москви?

- Ну ти ж, Сирота, не дурний, сам чув. Якась незареєстрована секта після тривалої агітації підбила велику групу киян порвати зі світським життям і виїхати у віддалені райони Союзу, в якийсь підпільний монастир посеред глухої тайги, чи що там у них… та які там в біса віддалені райони! Он у Львові минулого року випадково підпільний жіночий монастир греко-католиків розкрили - замаскований під гуртожиток медсестер і санітарок при інфекційній лікарні.

- Ну, так то Львів. А з нашими, киянами - що? Повернули до сімей, посадили в психушку чи десь на хімію спровадили? А може, взагалі не знайшли?

- Сирота, тобі не здається, що сьогодні навдивовижу чудова погода?

Одразу після конференції мене кинули на підкріплення спеціальної групи, котра безуспішно ловила банду ведмежатників. Ця порода злодюг останнім часом, здавалося б, втрапила до міліцейської червоної книги як вимираючий підвид. Проте дивись - воскресли! І добряче наплювали в борщ не тільки нашому столичному управлінню, а й усій радянській міліції.

Скидалося на те, що до складу “організованої злочинної групи” (банда по-науковому) входили виключно майстри спорту з важкої атлетики. Бо вони розколупували сейфи, мов ті консервні бляшанки не з допомогою автогену чи вибухівки, а звичайнісінькими кувалдою і ломом. Уявляєте, яку для цього треба було мати фізичну силу? І який могутній сон чомусь охоплював стовідсотково всіх мешканців будинку, коли на першому поверсі в підсобці магазину чи ощадкасі отак знущалися над бідолашним сейфом.

Ми робили засідки - безрезультатно. Піднімали старі справи і знаходили або довідки про передчасну смерть славетних ведмежатників минулого, або їх самих - хворих, немічних пацієнтів спецінтернатів для престарілих. Нинішнє покоління важкоатлетів старанно тренувалося аби встановити нові рекорди во славу Батьківщини і максимум криміналу, який вони собі дозволяли, так це часом видерти з корінням і поставити на попа, себто догори дригом, будку телефона-автомата.

Коли ми остаточно засапались, як ті молоді гончаки, що втратили слід, до пошуку втрутився сам Старий:

- Ви тут, пацанва зелена, посидьте, водички попийте, носи повитирайте, шкарпетки попрасуйте. А я погуляю. Ведмежатник - він звір особливий. Галасу навколо себе не любить. До нього з підходом треба, як до незайманої петеушниці з села.

Сказав - і зник. Ми пожартували в курилці, що Старий, напевне, поїхав у свої Цуманські ліси партизанський автомат викопувати. Аж тут наш дідуньо об’явився. І таки втер нам носа. І то не шовковою хустинкою, а наждачним папером. Бо протягом кількох днів без шуму і галасу засадив під замок одного за одним отих невловимих важкоатлетів. А коли він привів - без усяких наручників і охорони, притримуючи під лікоть, мов родича, отого геракла, котрий нівечив кувалдою навіть золінгенівську сталь, то вже сам Генерал вишикував у коридорі весь розшук і сказав лише два слова:

- Вчіться, шмаркачі!

І це стосувалося не лише старшого лейтенанта Сироти, а й декого з майорів.

Схоже, що після бравурної антиведмежої операції Старого весь кримінальний світ Києва охопив містичний переляк. Дійшло до того, що два тижні на славетному танцмайданчику “Юність” (по народному - “Жаба”) нікому не вибили бодай одного зуба! Тому я спокійно приводив до ладу всю документацію, пропадав годинами на каві і взагалі відверто нудився. А відтак почав знову розмірковувати над тим, що присягнувся забути після пам’ятної розмови в глухій алеї міліцейського санаторію.

Та дивна річ! Чим більше я умовляв себе не думати про безіменного бродягу, котрий приходив до тями в київській психушці… тим більше я про нього думав. Відомий психологічний ефект. Ним свого часу блискуче послуговувався легендарний Ходжа Насреддін, обіцяючи вилікувати будь-яку болячку за умови, якщо хворий не думатиме про голозаду мавпу. Природно, це нікому не вдалося.