Валерій Лапікура - Поїзд, що зник

- Ти, йолопе дипломований, чим думаєш? Оцим?

І дав мені по дупі такого ляща, що я аж підскочив.

- Ти хоч знаєш, яка тема отих політзанять, щоб вони скисли! Рішення травневого Пленуму ЦК КПРС! Зрозумів тепер, кого ти з бандитським східняком порівняв?

У мене задрижали коліна і я попросив дозволу сісти. Генерал махнув рукою і першим гепнувся у крісло.

- Підведеш ти мене колись, Сирота, під заслужений відпочинок. А мені ще треба, щоб син ад’юнктуру академії МВС закінчив.

Проте, бідкався наш начальник недовго. Не та в нього посада аби нюні розпускати.

- Зробимо так: нашого попку-дурника я завантажу роботою, щоб він і голови не підняв. Швидше забуде, що ти ляпнув. Але й тебе треба теж кудись заховати, щоб ти йому на очі не втрапляв, бо ще, не дай Боже, пригадає і зробить непотрібні висновки.

Я знахабнів:

- А може, у відпустку, товаришу генерале?

- Зараз! І обов’язково в Адлер, у міністерський санаторій. Причому, до генеральського котеджу. Разом з отою малою пожежницею, котра по тобі сохне. Будете професійно гасити сексуальну спрагу… Переб’єтесь! Поїдеш від нашого управління на науково-практичну конференцію. Щось там про сучасні методи профілактики і боротьби зі злочинністю. Три доби у Пущі Водиці. Кажуть, там буде хороший буфет. Тому я тебе, Сирота, благаю: не пити більше пляшки за раз і не влаштовувати доповідачам те, що ти проробляєш із нашим замполітом. Все! Бери мою “Волгу”, заскоч додому по свіжі носовички і презервативи - і кулею в Пущу Водицю! Конференція, щоправда, починається завтра, але треба щоб тебе не було в Управлінні вже сьогодні.

…Вже згаданий мною бравий вояк Швейк вважав найкращими днями свого життя два тижні, проведені у празькій божевільні. Для мене такими стали три доби конференції у Пущі Водиці.

Не встиг я зареєструватися і одержати ключа від окремого номера, як хтось ляпнув мене по спині і загорлав:

- Привіт холодному філософу! І ти, Сирота, продався більшовикам!

І сам голос, і його володар були мені добре знайомі. Ми вчилися разом на філософському факультеті, щоправда, він на пару курсів вище. Проте, займався не стільки наукою, скільки художньою самодіяльністю в університетському клубі. Він був душею товариства у будь-якій студентській компанії, бо талановито співав куплети, імітував популярних естрадних співаків, відбивав чечітку і знав силу-силенну анекдотів. Та це не завадило йому після закінчення навчання опинитися в аспірантурі в той час, коли я, наприклад, зі своїм червоним дипломом помарширував на два роки служити Батьківщині в збройних силах.

Прізвисько у щасливчика було чудне, перероблене з прізвища - “Мономах”. На моє здивування, колишня душа товариства була зодягнута в мундир майора внутрішньої служби, прикрашений університетським значком на статутному місці.

- Вільно, старлей, вільно, - скомандував Мономах, насолодившись моєю реакцією, - за мною кроком руш!

Остаточно я прийшов до тями після повного гранчака коньяку у напівлюксі, котрий займав мій однокашник.

- Бачиш, Сирота, кесарю кесареве, а слюсарю - слюсареве. Мій науковий керівник одразу пояснив, що я зможу захиститися за єдиної умови: через законний шлюб з його єдиною-таки донькою. Та ти повинен її пам’ятати: бігала по коридору така дзиґа в окулярах і з довгою косою. Партійна кликуха - “мимра”. Ні, ти тільки подумай, Сирота, яке нахабство: її татуньо вважав, що я не в змозі переспати з його спадкоємицею без його ж таки батьківської допомоги. Ну, я йому і помстився! До смерті не забуде! Одружився на мимрі, захистився і бахнув дверима. Пішов геть!

Я жахнувся:

- Від дружини?

- З Університету, дурнику, - заспокоїв мене Мономах. - У Вищу школу міліції на кафедру наукового комунізму. Бо розумієш, в нашому колгоспі імені Т.Г.Шевченка я хоч і зять, але посивів би у старших викладачах. Максимум - в доцентах і то після двох інфарктів. Справа в тому, що всі вчені тесті на академічних харчах і відомчій “Лікарні вчених” живуть дуже довго. А у Вищій школі я вже доцент і закінчую докторську. А від дружини піти? Та ти що! Я ж під неї клинці ще з першого курсу бив, тільки ви не помічали. Людина вона хороша, можеш ти це зрозуміти? Та де вам…

Крім багатьох цікавих подробиць із свого минулого майор дав не менш цікаві поради:

- У нас, ментів, з наукою складнувато. Спасибі Щолокову, відкрив у Москві академію зі своєю вченою радою. Бо досі нас цивільна наука з нашими дисертаціями мочила, як зеки стукачів у зоні. Але є ще одна біда. Ти про неї, можливо, і не чув: немає публікацій - немає захисту. А де нам свої теоретичні розробки друкувати? В журналі “Радянський міліціонер” чи в “Мурзилці”? От розумні люди і придумали такі конференції, як ця. З’їдуться, погомонять, вип’ють-закусять. А потім коштом міністерства видають збірник, де кожна доповідь автоматом стає науковою публікацією. Дві-три зібрав - і вперед, на захист. Загалом такі, як ти, Сирота, тут для декорації. Але раджу тобі менше пити і більше слухати. Раптом щось та й знадобиться.