Валерій Лапікура - Поїзд, що зник

Гріх котити бочку на волгоградську міліцію, бо у них своїх проблем вистачає. Кримінальні маю на увазі. Проте, справу на знайду вони згідно інструкції завели, як належно. Доки таємничого плутаника шокували ліками та електрикою у психушці, відділ розшуку спочатку переглянув дані на всіх зниклих громадян області. Потім вивчили “орієнтировки” на всіх осіб чоловічої статі, заявлених у всесоюзний розшук. Більше того - погортали справи не лише на порядних громадян, котрі раптом здиміли з горизонту життя невідомо, чому. Глянули, і то уважно, групу товаришів, які проходили у міліцейських справах під спільним псевдонімом “їх розшукує міліція”. І не для того, між іншим, розшукує, аби повернути в лоно сім’ї чи трудового колективу, а щоб притягнути їх до відповідальності згідно з кримінальним кодексом Російської Федерації та інших союзних республік. Результат - нуль. Тоді волгоградські колеги оформили самого знайду для ідентифікації у всесоюзному масштабі і навіть зробили відповідні фотографії. Але щось їм перешкодило чи відволікло бо протягом кількох місяців, висловлюючись казенною мовою службових зведень, “оперативно-розшукових заходів по справі не проводилось”.

Тим часом найпередовіша у світі радянська психіатрія наполегливо продовжувала докопуватися до глибин підсвідомості безіменного пацієнта. Виходячи з історії хвороби, лікування проходило успішно. Напади агресивності і синдром постійних скарг вдалося блокувати, що зайве підтверджувало правильність обраного курсу лікувальних процедур. Останньою зникла нав’язлива ідея щодо якогось метро в околицях міста-героя Волгограда. Щоправда, пам’ять до громадянина вперто не поверталася. З чиєїсь подачі його почали звати Максимом Горьким і він з часом охоче відгукувався на це прізвисько.

Мій приятель Борис ще в перші дні нашого знайомства розповідав про таких от хворих, котрі в практиці психлікарень є тим, що міліціонери називають „висяками”. Як правило, їх віднаходять на вокзалах без документів, особистих речей, грошей і ознак пам’яті. Знову ж таки, як правило, вони втрапляють до психлікарень і в переважній більшості своїй залишаються там до смерті. І справа не тільки в тому, що ці бідолахи не можуть назвати свого імені та прізвища, а в тому, що їх ніхто з рідні не шукає. Це або самотні старики, у яких нікого з близьких не залишилось, або ж їх свідомо спровадила світ за очі власна родина. Методика була проста - дідуся чи бабусю приводили на залізничну станцію, брали найдешевший квиток куди-небудь подалі і брехали провідникам, що десь там у Києві, Унгенах чи Сиктивкарі їх обов’язково зустрічатимуть діти чи онуки. Ви, мовляв, тільки висадіть їх на перон, а вже там все буде гаразд. Поїзд приходив, немічних стариків висаджували на перон, поїзд ішов далі, а по нещасних ніхто і не з’являвся. Бо нікому було. Не проживали у цьому місті бодай якісь родичі. Далі розгублені, перелякані старі втрапляли на око вокзальній міліції, та викликала психбригаду і… найчастіше життя цих сивих зозуленят невдовзі обривалося в лікарні або спецінтернаті для престарілих.

Від автора: явище, про яке розповів Олексі Сироті його приятель-психіатр, було досить поширеним у країні розвиненого соціалізму. Що характерно - розкидали немічних дідів та бабусь по всій неосяжній Батьківщині. Але відправною точкою, як правило, була Росія.

Зараз уже якось навіть прізвисько цих бідолах призабулося: “батьки для метражу”. І що це означало? А означало це ось що: світлу і важкодосяжну мрію кожної радянської сім’ї - окрему квартиру - давали не просто так, а з розрахунку певної кількості квадратних метрів на кожного члена родини. Тому незадовго перед одержанням заповітного ордеру з рідних сіл та селищ до великих міст дітоньки терміново привозили старих тата з мамою або діда з бабою - хто на кого був багатий. Привозили і прописували на займаній площі. Якщо ж щастило і хтось із “батьків для метражу” ще й інвалідність мав, бажано першої групи, то у держави можна було видерти не просто якісь там зайві п’ять-сім метрів, а навіть додаткову кімнату. Задля цього варто було якийсь час терпіти присутність старої, непристосованої до міського життя людини, котра мала на додачу повний комплект вікових та набутих хвороб.

Коли заповітна мета була досягнута і новосілля відбуте, “батьків для метражу” швиденько позбувалися в різноманітний спосіб аби пожити у просторій квартирі в своє задоволення. В Україні цих бідолах по блату, а то й за хабар прилаштовували в інтернати для престарілих. Або ж здавали в психушку зі стандартним діагнозом “старечий маразм”. В Росії ж не обтяжували себе зайвим гуманізмом і примітивно купували набридлим старикам квиточок подешевше і подалі. Бо чого боятися? Божого суду? Так його ж іще в сімнадцятому відмінили. Декретом Раднаркому. За підписом самого Леніна.