Валерій Лапікура - Поїзд, що зник

Я дуже не любив, коли моїм писком витирали калюжу, не мною напуджену, навіть професіонали на взірець Старого. Що вже казати про ганебний програш любителю. Тому я ще трохи повидригувався, переважно з принципових міркувань:

- Ну добре, аби ще десь крім Києва була Лагерна вулиця, я й справді не чув. Але ж Лагерна - то хоч і не вулиця Леніна, котра є в кожній Кобиздохівці, але і не Хрещатик чи Поділ.

- Хрещатик є в Боярці, вулиця маю на увазі. Є ще населений пункт - нижче по Дніпру. У річників навіть загадка є: скільки кілометрів від Києва до Хрещатика. А Поділ - то стара частина не тільки Києва, а й, скажімо, Чорнобиля. Книжки читати треба, товаришу інспекторе, а не тільки протоколи. До речі, може десь іще існує вулиця “Лагерная”, навіть у тих містах, де є метро. Але такого поєднання: метро поряд з Лагерною, та ще й станція “Жовтнева” (завваж: не Жовтневої революції, а саме Жовтнева) - оцього вже точно більше немає ніде крім Києва.

- В книжках прочитав?

- Навіщо? Дзвінок друзям, туди, де є метро - в Москву, Ленінград, Свердловськ і Новосибірськ. І взагалі, мій друже Олексо, кажу вам як професійний знавець людської психіки: найчистісінька правда дуже часто виглядає стовідсотковою брехнею. І навпаки… якби мій золотий металіст вийшов у Києві зі станції метро “Жовтнева” і чомусь забув, в який бік повертати на Лагерну, то ніхто б йому психбригаду не викликав. Узяли б під руки і відвели додому, бо це недалеко. Під самі двері.

Отут уже мені недобре стало, як тому “Максиму Горькому” на чужій станції під Волгоградом:

- Так ти що хочеш сказати? Що то все не маячня божевільного і не втрата пам’яті, а щось таке, в чому ти без допомоги такого ж божевільного, як і сам, мента не розберешся?

- Я хочу сказати тільки те, що він справді сів у київське метро, задрімав, почув крізь сон: станція “Жовтнева”, вискочив в останню секунду… а от що було далі… можливо, щось би він та й згадав, але мої колеги благополучно і, боюсь, остаточно відбили у нього пам’ять інсуліновими шоками. Або є ще один варіант, про який би мені не хотілося думати: у спецлікарні з нього витягли-таки всю правду, а потім професійно загнали її на такі глибини, що можна спокійно списати клієнта у рядовий дурдом.

- Стривай-стривай, я, здається, збагнув, що ти маєш на увазі. Якщо я у Москві, стоячи посеред вулиці Горького, запитаю у перехожих, як мені пройти до Кремля, то мені спокійнісінько пояснять або навіть проведуть. Але якщо я пророблю те ж саме посеред вулиці Горького у Києві, то мені навіть ДАІшники зроблять „ку-ку” з відповідним жестом і порадять виспатись. А якщо я наполягатиму?…

- Викличуть психбригаду. Інспекторе, мені подобається хід ваших думок. Але, здається, і справді пора налити.

Від автора: спеціально для молодого покоління. Після розпаду СРСР вулиці Горького у Москві повернуто її первісну назву - Тверська. Характерно, що частина старої київської вулиці з тією ж назвою після сорокарічного фігурування в якості вулиці Патриса Лумумби знову стала Тверською, а вулиця Горького у тому ж таки Києві перейменована у вулицю Антоновича. Як там колишній нижегородський міщанин Олексій Пєшков перевертається в могилі - можна лише уявити.

Перейменувань було багато, але вулиця Лагерна так і залишилася недоторканною, незважаючи на свою відверто російськомовну назву. Містика якась!

Олекса Сирота:

Ми з моїм другом Борисом помовчали, потім ще випили. Він сто грамів коньяку, я - півсклянки (хто чим міряв). Після чого до мене повернулися дедуктивні здібності. І асоціативне мислення.

- Я особисто, докторе, знаю лише один випадок таємничого перенесення радянської людини за тисячу кілометрів від його домівки. Це коли одного дуже відомого композитора-пісняра його колеги впоїли до анабіозу в ресторані московського аеропорту Шереметьєво, потім власним коштом завантажили в літак і він прийшов до тями у Петропавловську-Камчатському. Без грошей, але в дружній компанії з потужним бодуном. Якщо ти вже взявся бавитися у детектива, то може поясниш мені, ідіоту-інваліду, свою версію?

- Прошу. З метро “Жовтнева” на вулицю Лагерну можна йти двома шляхами. Перший - вгору сходами, а потім під ліхтарями повз гастроном-пошту-хімчистку до самого під’їзду. Зручно, але довше. А можна низом через парк. Фактично без сходів, у темряві, зате швидше. Наш пролетар обирає другий варіант. Пізній вечір, хоч в око стрель, з паркової флори виходить паркова фауна - місцеві хулігани. Ударник одержує в голову, у нього все вигрібають з кишень і лише після цього думають, що з ним робити далі. На “мокре” не підуть - ще не доросли, але залишати на місці небезпечно, раптом хтось наткнеться. Момент істини: за сто метрів вниз по схилу - залізнична гілка. Через Петрівку-товарну, Дарницю, далі - на схід чи північ. Там час від часу зупиняються товарні поїзди. Непритомного чолов’ягу тягнуть вниз, закидають у порожній вагон чи на платформу - і вперед! Якщо били на совість - отямиться лише вранці. Вдень товарняки йдуть, як правило, без зупинок. Доки прийшов до тями, доки зорієнтувався, доки поїзд зупинився - ось тобі і станція “Максим Горький”. Як професіонал-психіатр можу навести тобі сотні прикладів неадекватної поведінки людини після міцного удару по голові. Бувало, що люди раптом забували рідну мову, зате починали вільно говорити якою-небудь екзотичною іноземною. Запитання є?