Валерій Лапікура - Поїзд, що зник

- А що поробиш, коли вищезгадані живі злочинці насправді виявилися психічно хворими людьми? Це вже не кримінал, а жарти природи, проти якої, як відомо, навіть Лисенко з Мічуріним виявилися безсилими. Проти неї не попреш! І якщо вже й питати з когось стосовно профілактики, то не з правоохоронних органів, а з працівників системи охорони здоров’я.

Повертаючись до теми: якщо спочатку на роботу до спецвідділення можна було втрапити лише по великому блату, то після перебору з пацієнтами наші “специ” почали не те що розбігатися, а виразно сачкувати. Оце, власне, і було тим підґрунтям, на якому вибудувана вся моя наступна розповідь.

Від автора: вищезгадані Мічурін та Лисенко добряче в’їлися в печінки нашому з Сиротою поколінню. Ці два “перетворювачі природи” - так їх офіційно називали радянські шкільні підручники - вирішили довести на практиці, що ніякої спадковості у представників чи то флори, чи то фауни не існує. Все це вигадки реакційного монаха Менделя. А генетика - то взагалі відверто антирадянська контрреволюційна доктрина, замаскована під псевдонаукові терміни. Товариш Сталін дуже любив обох перетворювачів. Ім’ям Мічуріна було ще за його життя назване старовинне російське місто Козлов, а на академіка Т.Д.Лисенка вчепили стільки орденів, що його здаля і в темряві приймали за маршала Жукова не тільки недосвідчені салаги, а й навіть бойові генерали. Зі смертю “пахана” закотилися зірки і обох селекціонерів. Про Мічуріна, щоправда, ще за інерцією щось там розказували у шкільних підручниках часів Хрущова - про те, як він, начебто, схрестив грушу з яблуком. Діти сприймали це, як анекдот. А от дорослі… я знав одного старого придурка, персонального пенсіонера місцевого значення, котрий свого часу - ще в молоді роки - спокусився назвою саджанця “груша бере зимова Мічуріна” і посадив це одоробло в своєму садку. Воно плодоносило начебто звичайними собі грушками, але… ними можна було хіба що забивати цвяхи. Вони залишалися твердючими восени, до морозів, під час морозів. Минали роки, молодий придурок поступово ставав старим придурком, потім вийшов на пенсію, з мічурінських дерев, як і належало, злітало листя, однак твердокам’яні плоди продовжували висіти на гілках навіть у люті морози, викликаючи шок у випадкових перехожих.

Стосовно вищезгаданих Феофанії та розподільника, то в першій квартирувала спеціальна лікарня для на-а-айбільшої радянської номенклатури. Втрапити туди було вершиною бажання не тільки вже згаданого придурка, шанувальника Мічуріна, а й будь-якої дрібної совкової номенклатурної наволочі. А в розподільниках ця, бодай їй, номенклатура чітко за списками і у відповідності з посадою могла купити собі продовольчий “дефіцит”. Той, якого зараз у будь-якому не те що супермаркеті, в базарному кіоску навалом.

Олекса Сирота.

- Так ото ж, викликали мого друга Бориса до головного лікаря всієї психлікарні, взяли з нього підписку про нерозголошення і повідомили страшну таємницю. В зв’язку з вищезгаданим різким збільшенням кількості пацієнтів керівництво спецвідділення послабило контроль над персоналом. Цим скористалися деякі окремі несумлінні працівники середньої ланки. Було зафіксовано поодинокі факти виносу і привласнення дефіцитних ліків. Більше того - один із працівників з корисливою метою здійснив незаконний контакт між пацієнтами, що проходили психіатричну експертизу згідно рішення генпрокуратури і певними особами поза межами лікарні. Це, як ви здогадалися, колего, дуже ускладнило роботу правоохоронних органів.

Мій друг Борис, завдяки знайомству зі мною, одразу розшифрував усю цю бюрократичну абракадабру. По-перше, вже давно ходили чутки, що саме зі спецвідділення йдуть наліво не якісь там дефіцитні ліки, скажімо, від трипера, а справжнісінькі наркотики. До того ж, ідуть не на пролетарські Шулявку-Сирець-Дарницю, а на самісінькі Печерські пагорби. А по-друге, мій друг Борис, як і переважна більшість радянських інтелігентів, ночами слухав Бі-бі-сі. І то не лише музичні програми Сєви Новгородцева, а й усе підряд. Тому він добре знав, що криється за словами “незаконний контакт”.

Справа в тому, що у київській психушці дисидентів, як правило, не тримали. Для них існувала спеціальна установа десь на півдні республіки. Здається, в Дніпропетровську. Хоча і не впевнений… Так от, того року, коли все це діялося, в дисидентській психушці влаштували капітальний ремонт. А хворих розкидали по нормальних лікарнях, де перебивався з хліба на воду звичайнісінький кримінальний елемент, не вплутаний у політику. І ось, скориставшись цим гармидером із переїздами, переповненими палатами, сезоном літніх відпусток і курсів підвищення кваліфікації персоналу хтось із тимчасових відсидентів київського спецвідділення передав на волю свій щоденник. Записи потай вивезли за кордон, де професійні антирадянщики зняли навколо них велику бучу, а в одній країні навіть побили вікна в радянському посольстві і спалили опудало посла. Наш повпред сприйняв це дуже серйозно і, як свідчили ворожі голоси, три доби не полишав туалету.