Валерій Лапікура - Поїзд, що зник

Пробачте, знову відволікся. Отже, як зараз пам’ятаю, був день, такий собі день. Точнісінько як у “Записках божевільного” М.В.Гоголя - без числа, чорт його зна, що за день. На роботі справ для мене не знайшлося, зате накотила чергова хвиля зміцнення трудової дисципліни. Крім уже звичних журналів реєстрації “Прийшов-пішов” і традиційних ранково-вечірніх засідок кадровиків у кущах біля головного входу, цього разу впровадили ще й так званий “Реєстр внутрішніх відряджень”. В ньому належало фіксувати всі свої переміщення з редакційного корпусу в апаратно-студійний, а особливо короткочасні вилазки за прохідну. Наші начальники прекрасно розуміли, що журналістика не висиджується за казенним столом, а редакція - то не бухгалтерія, проте, і вони терпіли, і нам терпіти веліли.

Того дня мій особистий терпець увірвався. Я написав у тому притиреному реєстрі: “Пішов на три літери”, поставив точний до секунди час відбуття, розписався і випав на Хрещатик. Конкретно - на другий поверх “Дієти”, себто, дієтичного гастроному, де каву ще подавали, але пити вже, здається, доводилося навстоячки. Проте, там якраз “викинули” київські торти фабрики Карла Маркса (завважте, не хлібозаводу номер чотири!) і сотні озвірілих людей з тупою приреченістю штурмували кондитерський відділ в надії здобути оте маленьке солодке щастя простого радянського громадянина. Аби прорватися через цей оскаженілий натовп до кутка з кавоваркою годі було й мріяти.

В “Кулінарії” влаштували позачерговий санітарний день. Доки єдина бабуся-прибиральниця ліниво вецькала брудною ганчіркою по підлозі, персонал розбився на групи за інтересами і жваво пліткував.

В готелі “Дніпро” годували комплексним сніданком якусь численну делегацію представників обласної ланки, тому двері зсередини було зачинено не лише на ключ, а й на швабру. Залишалося йти до підземного переходу. Там клієнтів було трохи менше, аніж у “Дієті”, зате настрій панував приблизно такий же. Нова буфетниця, заслана у наше підземелля з ресторану “Динамо” за якісь там провини, бридливо жбурляла страждущим недомиті чашки з недовареною кавою. Страждущі зривало зло на ній і один на одному.

Я розглядав увесь цей гармидер, а сам думав: чи наша старша кадровичка (колишній майор НКВС) вже забрала “Реєстр внутрішніх відряджень”, а якщо забрала, то чи вже вчитується в графу “Мета відрядження”, чи просто зводить баланс наявності та відсутності персоналу.

- Ти стовідсотково правий, мій друже Гораціо, - почувся ззаду знайомий голос, - на світі ще чимало такого, що й не снилося нашим мудрагелям.

Єдиним із моїх знайомих, хто став би цитувати Шекспіра у підземному переході об одинадцятій ранку був Олекса Cирота, старший інспектор Київського кримінального розшуку, мій друг і також великий любитель кави. Ситуацію він оцінив професійно:

- Якби сьогодні була Тамара, то розжилися б парою чашок поза чергою. А ця навіть стрихніну наліво не дасть, змусить вистояти. Ти в “Дніпрі” вже був?

- Скрізь був. В “Дніпрі” спецобслуговування, в “Кулінарії” санітарний день, в “Дієті” провінція київські торти хапає.

- А кажуть, що в бульйонній навпроти метро знову варять?

- Варять, куштував… має присмак і запах сечі із сусіднього громадського клозету.

- Ситуйовина, - погодився Олекса, - а на роботі в тебе що?…

- Зміцнення трудової дисципліни. Кадровики навіть до туалетів заскакують аби перевірити чи ми там, чи десь здиміли. Слухай, а у вас “Реєстр внутрішніх відряджень” є?

- Обов’язково! Як тільки одержуємо інформацію про виявлення чергового неопізнаного трупу чоловічої статі, так одразу дивимося у цей реєстр - чи то випадково не наш співробітник вибрався у ті місця по справах. Добре! Вважай, що ти мене умовив. Ходімо до мене додому, вип’ємо по-людському. А на роботу подзвони і скажи, що тебе затримали свідком дорожньо-транспортної пригоди. Довідку я тобі дам. Хай її кадровики засклять і на стінку у себе повісять.

Я навмисне переказую у всіх деталях події того ранку. Вони аж ніяк не були пов’язані з наступною розповіддю мого друга Сироти. Але я хочу щоби молоді читачі зрозуміли, як складно було в ті далекі радянські часи двом нормальним дорослим людям спокійно посидіти і погомоніти годинку-другу за кавою, в теплі і затишку. Можливо, саме такі от побутові дрібнички, а не прагнення до високих ідеалів, з часом накопичувались аби врешті викликати в головах людей думку, що далі так жити не можна.