Валерій Лапікура - Поїзд, що зник

- І за це ви його… пригостили?

- Ну не за ті ж нещасні двадцять п’ять рублів з загашника.

- До речі, а чому ви двійників труїли, а не оригінал?

- Подівся кудись, кажуть, перевели з підвищенням. Шкода, що я його не знайшла!

- Кому шкода, а кому - хвалити Бога! Дивна у вас манія переслідування. Не вас переслідують, а ви - інших.

Тут, нарешті, черговий з коридору перестав сопіти під дверима і гукнув, що прийшов «автозак» із Лук’янівки.

От і казочка уся! Нашу підфарбовану брюнетку з усіма пересторогами потримали в ізольованій камері слідчого ізолятору, доки між Києвом, Куйбишевим і Москвою йшло жваве службове листування. Нарешті, столиця нашої Батьківщини вирішила, де саме відбудеться основне нагородження непричетних. Громадянку Курощапову під належною охороною етапували до Поволжя.

Коли її везли з місцевого аеропорту до в’язниці, на перехресті під червоне світло вилетів самоскид, завантажений картоплею, і вдарив у борт «воронка». Охороні пощастило, обійшлось кількома гулями і парою розквашених носів. А от у жінки від удару чомусь зламалася шия і вона одразу померла. Так нам повідомили службовими каналами. А приватними дійшла версія, що командував конвоєм син однієї з отруєних Курощаповою бабусь. Не догледіли! Буває…

Від автора:я вже згадував колись, що мої зустрічі з Олексою Сиротою були переважно спонтанними. Так обох нас доля розставила на своїй шахівниці, що працювали ми неподалік один від одного - він на Богдана, а я на Хрещатику. Обидва любили каву, а дві чи три точки на весь Київ, де цю каву таки варили, а не паскудили, знову ж таки вмостилися навколо центральної магістралі. Другий поверх дієтичного гастроному, підземний перехід на тодішній площі Калініна, перейменованій до чергового ювілею в Жовтневої революції, закуток у “Кулінарії” та ще кав’ярня в готелі “Дніпро”. От і всі місця, де київські кавомани могли одержати своє маленьке задоволення. Що поробиш! Київ сімдесятих у цьому відношенні ганебно програвав Ужгороду, де каву, справжню каву, - “експрес”! - варили і подавали мало не на кожному кроці. Щоправда, не в порцелянових чи керамічних чашках, а в звичайнісіньких скляних гранчаках. Бо порядний посуд крали польські туристи і заїжджі з Росії. Проте, кава у гранчаку все одно була стовідсотково справжнісінькою і навіть парувала. Так то ж в Ужгороді! На той момент у них в Закарпатті радянська влада існувала ледь-ледь тридцять років. А у нас, над Дніпром? Не встигли до тисяча дев’ятсот сімнадцятого року в Києві набудувати кав’яреньок з кафешантанами включно по всьому Хрещатику і прилеглих вулицях, як приперся з революційного Пітера матрос Желєзняков верхи на своєму бронепоїзді і почав шмаляти по всій цій красі з трьохдюймовок!

Пригадую, коли ми з Олексою добряче набирали в чуби, то починали співати дуетом старовинну блатну ростовську: “Я просто вор, мой стаж с семнадцатого года и воровать я начал с давних детских лет, когда на Балтике красавица «Аврора» шмаляла в Зимний, выбивая в ём кадет…» В цьому, напевне, і полягала переможна хода Великої Жовтневої революції: в столиці лупили по Зимовому палацу із шестидюймовки, а в провінції, відповідно, вдвічі меншим калібром по кав’ярням. Часом думається: а якби кава від природи була не чорною, а червоною - чи врятувало б це її від пролетарського гніву?

Хоча - з іншого боку, тоді, в середині 70-х у Єревані в численних кав’ярнях не просто варили “сурдж”, себто хорошу каву по-вірменськи, а й змагалися один перед одним - у кого смачніша. Тож єреванське жіноцтво без перешкод віддавалося улюбленій справі - ворожінню на кавовій гущі. Дивна річ! У них там, у Вірменії радянську владу впровадили фактично водночас із нами, українцями. На додачу віддали туркам священну гору Арарат, а от знищити культуру кавопиття і коньяковаріння (до речі, а коньяк варять чи гонять?) так і не змогли.