Валерій Лапікура - Поїзд, що зник

«Вчора (дата, місяць) о 14-й г. 20-й хв. у Махачкалі невідомий злочинець під загрозою зброї забрав 534 карбованці і револьвер «Наган» у відділенні зв’язку, а в 16 годин 30 хв. цей же невідомий злочинець під загрозою зброї заволодів виручкою галантерейного магазину - 524 крб - і зник. Прикмети: мужчина 23-25 років, зріст 160- 165 см, середньої статури, обличчя смагляве, вилицювате, волосся темне. Був одягнений у сорочку вилинялу, темну з білим коміром. Розмовляє російською мовою».

Остання прикмета дуже суттєва, бо у Дагестані, чия столиця Махачкала, якщо ти лакець або кумик, а продавщиця - аварка, то фразу «Давай гроші, бо вб’ю!» краще кричати мовою міжнаціональною спілкування. Якщо говоритимете рідними мовами, один одного не зрозумієте. У них у Дагестані такий собі маленький мовний Вавілон. Не дуже надихнула сискарів і згадка про вилинялу темну сорочку з білим коміром. Бо якщо ти протягом двох годин десяти хвилин збагатів на 1058 крб плюс старий, але безвідмовний, як теща, револьвер системи «Наган», то нову сорочку ти вже собі організуєш.

- Спасибі за інформацію, при нагоді врахую. Щоправда, я не лакець і не кумик…

- Слава Богу. Мені ж легше. Бо ота радіограма, надіслана до підрозділу міліції Київського аеропорту «Жуляни» закінчувалася життєрадісно: «Прошу зорієнтувати особовий склад на затримання злочинця і, в позитивному випадку, повідомити в УВС м. Махачкали».

Тепер прошу уваги, бо зараз треба викласти логіку властей щодо створення авіаміліції. Берем отого, конкретного злочинця з темним волоссям і у вилинялій сорочці.

- Сорочку я вже за твоєю порадою поміняв. Тепер я в ковбойці з галстуком. Стюардеса як побачила - тацю з мінералкою впустила…

- Не суть важливо. Важливо, що ти робиш після того, як розбагатів на 1058 крб народних грошей? На думку властей, мчиш у аеропорт, де сідаєш до літака рейсом «Махачкала-Київ». Там, доки затуркана своїми проблемами стюардеса вітає пасажирів від імені «командира корабля та екіпажу», ти розслаблюєшся, випиваєш мінералку і взагалі поводишся нахабно. А даремно, бо в цей час під «Марш кінної міліції» зорієнтовані радіограмою жулянські колеги в Києві уже готуються зустріти тебе біля трапу.

- З оркестром?

- Ні, з наручниками. Потім тебе, лебедика, але вже окольцьованого, зворотнім рейсом етапують на історичну батьківщину. УВС м. Махачкали радісно трансформує молоденького баранця в шашлик. Галантерея виставляє вина. І всі хором заспівують старовинну дагестанську народну пісню «Вот кто-то с горочки спустился…» Кінець фільму! І ніякого тобі повітряного тероризму. Ледь не забув! Борт із Махачкали сідає не в Жулянах, а в Борисполі. А решта точнісінько так.

- Умовили, товаришу старший лейтенант. Ні за які гроші я не буду грабувати галантерейні магазини в столиці Радянського Соціалістичного Автономного Дагестану. А ти за мою майбутню зразкову поведінку розповіси мені про оте розслідування «на халяву».

- Будь ласка. Воно розпочиналося отут, на цьому ж поверсі. Он за тими дверима…

В цей час дикторка з садистськими інтонаціями повідомила, що прибуття очікуваного нами борту переноситься на завтрашній ранок - тепер уже за технічних причин. Тому нам тільки й залишалося, що поїхати до Олекси з одним-єдиним серйозним наміром.

Річ у тім, що ми давно збиралися освоїти варку кави по-турецькому. Отож купили в художньому салоні, ясна річ, по блату, нормальну металеву джезвочку з дерев’яною ручкою, в гастрономі - пляшку коньяку, по дорозі набрали на дитячому майданчику піску, вдома насипали його у стару чавунну пательню і поставили на газ. Отут і почалася халепа: тільки-но пісок прогрівався, то одразу починав смердіти кицьками. Ми висипали його в унітаз, відмивали пательню і починали все спочатку. Після п’ятого разу Олекса висловив слушну думку: пісок треба було взяти на будові, котра через вулицю. Я заперечив, не менш аргументовано, що тоді б він смердів не кицьками, а будівельниками. В результаті - ми випили весь коньяк, куплений як інгредієнт, але кави так і не зварили. Старим способом набридло, нового не освоїли. Що залишалось? (Як у щоденниках Тараса Шевченка: «Замість чаю ми поголилися…»). Себто - насолоджуватися не кавою, звареною «не по-нашому», а черговою історією з багатого Олексиного міліцейського досвіду. Тим більше, погода сприяла. Пізня осінь, паскудство у небі і на землі. На вулицю не тягне навіть за великі гроші. Тому Олекса почав розповідати, а я звично нашорошив вуха.

Олекса Сирота: