Валерій Лапікура - Поїзд, що зник

- Ну, якщо тут рай, то чому ж ти, Олексо, сюди не переведешся, - у цю, як її? - авіаційну міліцію? Облітав би на халяву весь Союз, стюардеси тебе б любили. Возив би коньяки з Кавказу і «Вана Таллін» з Прибалтики. До кави. І головне - ніхто б стружку не знімав за кепську статистику.

- Кликали мене. Тільки я висоти боюсь. А щодо «халяви» - то якось мені за хабара цивільна авіація такий злочин підклала - вік не забуду.

«Аерофлот» - на той момент уже «цивільна авіація» - в семидесяті-восьмидесяті роки став зоною, остаточно виведеною поза критику. Керівник цього суто цивільного закладу мав військове звання маршала авіації СРСР. Навіть безглузда загибель бортпровідниці Надії Курченко, загибель, яка засвідчила повну непідготовленість єдиної в СРСР авіакомпанії до боротьби з повітряним тероризмом, була хутко обернена на подвиг. Київська кіностудія ім. Довженка оперативно зляпала відповідний фільм, освячений іменем відомого класика української радянської літератури. Хоча і досі невідомо, яке відношення ця талановита людина мала до приписаного їй сценарію. На той же час дуже доречними виявилися ще два фільми. Першим була екранізація популярної п’єси Е.Радзінського «Сто чотири сторінки про кохання» - про красиву неземну любов, що спалахнула між фізиком і стюардесою. Сотні тисяч провінційних дівчаток після перегляду цієї стрічки брали штурмом нечисленні курси бортпровідниць. Сивочолі кадровики з колодочками бойових орденів зачинялися від цієї орди в туалетах або викидалися у вікна без парашутів. Ті, що мудріші, по-батьківському посміхались і брали дівчаток… в телеграфістки. І дівчатка охоче погоджувалися, в душі сподіваючись: «Аби зачепитись, а вже там…», але кожне наступне прийняте ними повідомлення про авіакатастрофу примушувало замислитись - і в результаті вони залишалися на землі.

Другим шкідливим фільмом - це вже значно пізніше - був «Екіпаж», у якому доблесні лицарі цивільної авіації ані у вогні не горіли, ані у воді не тонули, і навіть землетрус, обтяжений пожежею на бензосховищі, їх не взяв.

Але то в кіно. А в житті, якщо погода дозволяла і паливо підвозили вчасно, «Аерофлот» загалом виправдовував своє популярне гасло: добу поїздом - годину літаком. Однак часто-густо, особливо влітку, виходило так, як говорив з естради тоді ще молодий і заборонений до друку Михайло Жванецький: «Коли підрахували, виявляється - не швидше. Зате дорожче». Добре, що радянська людина, як природжений оптиміст, вірила в краще - і терпіла. Бо в принципі «Аерофлот» був таким же породженням Системи, як і решта її інституцій. За порівняно недорогий квиток пасажир діставав повний комплект послуг - від «халявної» скляночки мінералки до хамства з боку бортпровідниць, які замість сторінок власного кохання підраховували кількість своїх абортів. Крім того, аби дістатися, наприклад, з московських аеропортів Внуково, Домодєдово чи Шереметьєво вночі, коли вже не ходять рейсові автобуси, до самої Москви, доводилося платити здирникам-таксистам суму, яка перевищувала вартість квитка від Києва до союзної столиці.

Однак про «Аерофлот», як і про мертвих у древньому Римі, говорили виключно або добре, або нічого. Офіційно авіакатастроф не існувало. Потрібно було дочекатися зіткнення двох літаків, коли загинула ціла футбольна команда вищої ліги - «Пахтакор» - щоби про це повідомили крізь зуби. Але тільки про смерть футболістів і катастрофу того літака, в якому вони летіли. Про решту пасажирів і про другий лайнер - жодного слова!

А щодо повітряної міліції, нагадав мені Олекса, то її створили після вбивства нещасної Наді Курченко. Це офіційна причина. А втаємничені подейкували, що ідея стрелила в голову високому начальству після іншого випадку. Група якихось чи то бандитів, чи то дисидентів спробувала захопити у повітрі літак аби загнати його до Китаю, а може й Японії. Звідки їм було знати, що в цьому ж лайнері летіли урядові фельд’єгері, природно, при табельній зброї. От ці придурки і вирішили погратися у вестерн. А літак, кажуть, зсередини збити - однієї кулі досить. Герметизація порушилась - і гаплик! В результаті літак впав на рідній території, ніхто не вцілів. Отоді й були створені спеціальні підрозділи повітряної міліції. Але й тут не обійшлося без нашої класичної брехні. Офіційно ніде не йшлося про боротьбу з повітряним тероризмом. Бо й справді, хіба нормальна людина захоче втекти з країни, де найкоротший у світі робочий день, найдешевші квитки на літак, найдешевша варена ковбаса з абсолютно безплатним лікуванням наслідків її споживання і де з кожного заробленого карбованця трудящий одержує на руки аж п’ять копійок. Ні, нормальна людина з такого раю навіть не подумає тікати, тільки божевільна! Тому створення аерофлотівської міліції власті пояснювали приблизно так (я тобі цитую по пам’яті, але майже дослівно):