Валерій Лапікура - Поїзд, що зник

І тут мене заціпило і одібрало мову. Господи, як же все просто! Ми шукали отого третього і дали себе умовити, що його насправді не було. А його і справді не було - третього! Була ТРЕТЯ! І кохання, якого нам, мужчинам, ніколи не збагнути, навіть якщо розуму значно більше, ніж у прапорщика, котрий, зобачивши в постелі двох жінок, радісно вистрибнув зі штанів, вирішивши доповнити свій сексуальний досвід ще й груповухою…

Старий підозріло подивився на мене:

- Щось хочеш сказати?

- Нічого…

В цей момент одчинилися двері і увійшло миле створіння у формі внутрішніх військ - дівчина-телефоністка з пожежної частини, розквартированої в західному крилі нашої Управи. Пожежниця давно робила мені якісь натяки, але я вперто їх не розумів.

- Що у нас горить? - поцікавився я.

- У нас нічого не горить. Я просто прийшла розповісти новий анекдот. Вірменське радіо запитують: чи можна у сучасній однокімнатній квартирі заховати п’ять коханців. Вірменське радіо відповідає: «Навіть десять! Слід тільки по одному заводити їх до туалету і спускати в унітаз. Бо хіба зараз є справжні мужчини? Саме лайно!»

Пожежна дівчина гордо задерла носа і вийшла, грюкнувши дверима. Я закричав їй навздогін:

- Це не вірменське радіо! Це ти сама вигадала!

Але вона мене вже не чула.

Від автора: Рівно через десять років після описаних подій адміністрація колонії, де відбувала покарання медсестра, подала апеляцію до Голови Президії Верховної Ради. Цього разу позитивна відповідь довго не барилася. Прокурор на прізвисько Брандмайор перейшла працювати в органи народної освіти і навіть видала методичку щодо профілактики правопорушень серед неповнолітніх тиражем в 100.000 екземплярів. Забирати колишню медсестру з колонії приїхала елегантна жінка за кермом власної світлої «Волги». Судячи з уривків розмов, вона була головлікарем якогось престижного санаторію. На цьому сліди обох жінок обриваються. Але то були вже інші часи, без Старого - і без Олекси Сироти…

- Ти знаєш, за що я люблю нашу радянську цивільну авіацію?

- Напевне, за сервіс?

- Близько, але не те. Для нас сервіс - це коли на прохання принести чаю не посилають матом вздовж вагону, а ввічливенько пояснюють, що чаю не буде, бо заварка закінчилася ще на станції Мотовилівка, якщо ти їдеш на південь. Або на станції Носовка, коли вибираєшся на північ.

- Тоді за швидкість: «Добу поїздом, годину літаком»?

- Плюс дві доби у черзі по квитки, плюс дві години з міста до аеропорту, плюс обов’язкова година до вильоту з аеропорту, плюс дві години від аеропорту до міста, плюс - невизначений строк сидіння в проміжних аеропортах, якщо летиш транзитом. Не кажучи вже про легендарну фразу: «За погодних умов рейс переноситься на…»

- То за що ти її любиш?

- А за те, що на території, підвідомчій цивільній авіації, не відбувається, згідно офіційних документів, ЖОДНОГО злочину. Людину можуть вбити, пограбувати, зґвалтувати, скалічити, нарешті, роздягти до нитки і пустити голим на люди - все одно у звітах напишуть, що це відбувалося не в аеропорту, а на його території. Відчуваєш різницю? Рай для лягавих!

Ця розмова відбувалася поблизу злітних смуг київського аеропорту «Жуляни». Сама радянська цивільна авіація мала до описаних нижче злочинів посередній стосунок. Просто ми з Олексою, якщо мені не зраджує пам’ять, нікуди не летіли, а мали когось зустріти. Прибуття потрібного нам борту весь час відкладалося - то за якихось там погодних умов в аеропорту вильоту, то за цих же умов за місцем посадки, себто в Києві. Тому ми сиділи на другому поверсі аеровокзалу, з відразою пили те, що в меню чомусь називалося кавою і споглядали злітну смугу (злітно-посадочну, зе-пе-ес, уточнив тоді Олекса). Я ще поцікавився: