Валерій Лапікура - Поїзд, що зник

- Одне з другим не пов’язане. Налетів один такий, дуже жвавий, на автоматну чергу. Вискочив за орденом. А одержить… ну, то вже не наша з вами справа, що він одержить, капітане Сирота. Кличте краще в гості, відійдемо від цього феєрверку.

На щастя, в нашу кімнату ми встигли проскочити, доки мама вовтузилася на кухні. Бо вигляд у мене був ще той. Довелося швиденько переодягатися, відмиватися і взагалі повертатися в людську подобу. Потім переконувати маму, що їй час лягати спати і ми з гостем повечеряємо без неї.

Дивне це було відчуття: сидіти на кухні і спокійно розмовляти так, наче за сотню метрів ніщо і ніхто не дотліває…

Я запитав незнайомця:

- Тарасівська чи Рози Люксембург?

- Володимирська.

- За що така честь? Адже нашу міську Управу вчить жити міська ж Контора. А тут…

- За хорошу поведінку, капітане. А також за успіхи в бойовій і політичній підготовці. І ще, як я вже казав: у зв’язку з достроковим присвоєнням вам чергового звання. А якщо точніше, то з певного моменту вас прикривали наші люди. Вдень і вночі. На ваше щастя.

- Хочете, я вгадаю цей момент?

- Не вгадаєте. Більше того, навіть не здогадаєтесь. І я не скажу. Інакше доведеться розголосити дрібну, але засекречену інформацію.

- Це все через отих телепнів із начебто дисбату?

- Ні, через поїзд. Котрий зник.

- А, історія з “металістом”?

- Пробачте, не зрозумів.

- Ну, з тим знайдою, котрий помер спочатку за рішенням суду п’ять років тому, а потім уже де-факто, цього року в Кирилівці.

- Ні, до цього був інший поїзд. Якщо ваш друг Сергій-телепат вам нічого про нього не розповів…

- Ні, він розказував тільки про якийсь корабель.

- А, розумію. “Марія Целеста”! Ну, це пожива для таких письменників, як Андрій Дмитрук. Бо це було давно і неправда, а головне - не у нас. Слухайте, капітане, доки наша, як ви кажете, Контора згрібає у совочок отих робін гудів, давайте подихаємо повітрям.

- Там же чадно.

- А ми покатаємося. Моя машина, до речі, стоїть на тротуарі перед вашим будинком.

А вже коли ми спускалися сходами, круглолиций додав, наче між іншим:

- Знаєте, ніколи не здогадаєшся, що ще наші технічні служби придумають. Ви навіть собі не уявляєте, які у нас там винахідники. Якось замаскували мікрофон в потрібному номері “Інтуристу” у держаку для туалетного паперу.

- І що? Добре було чути?

- Не знаю. Прибиральниця ще до заселення видерла держак “з м’ясом” і понесла додому. Розумієте, імпортна ж штучка.

- Співчуваю. Куди поїдемо?

- Туди, де зник другий поїзд. На Сирець. В парк.

Ми мовчки доїхали по Брест-Литовському проспекту до станції метро “Жовтнева”, припаркували машину під яскравим ліхтарем, а самі сіли на лавочку в глибоку тінь. Хлопець з Контори кількома вправними рухами вийняв зі свого “макарова” порожню обойму і загнав нову. Я зробив те ж саме зі “стєчкіним” і раптом пригадав:

- Пробачте, я забув подякувати вам за вогневу підтримку.

- Дякуйте своїй “катюші”. З табельного “пе-ема” ви б такого не наробили.

- Умовили. Кажіть.

- Ви знаєте, капітане, що в нашій установі нерозкритих справ ніколи не закривають?

- Ні, але здогадуюсь. Вам же шию не милять за процент і профілактику.

- Скажемо так - враховують специфіку виробництва. Так от, якщо слідство заходить у глухий кут або всі версії відпрацьовуються, справу відкладають. За якийсь час її доручають новим співробітникам, так би мовити, на свіжу голову. Але є серед наших справ такі, що вже стали легендою і то не для одного покоління працівників. Серед них - історія з поїздом.

В сорок шостому році, уявіть собі, в степу за Сталінградом на лівому березі Волги німецькі полонені розбирали тимчасову залізницю. Її проклали восени сорок другого для забезпечення Сталінградської операції. Картина така: осінь, сонце ще не сіло, десь п’ятсот німців, півсотні наших - охорона, конвой, офіцери, цивільні. І от раптом серед ясного дня, метрів за п’ятдесят від цього гурту з’являється туман, довга така смуга, потім він розвиднюється і всі бачать поїзд, котрий іде по насипу, якого ще хвилину тому не було. Паровоз, пасажирські вагони, таблиці з написом маршруту… все, як належить. Народ тетеріє. Особливо, якщо врахувати, що поїзд не радянський, а європейський - і вагони, і паровоз, а головне - написи на табличках трьома мовами: німецькою, французькою та італійською. Ті, хто стояв ближче, розібрали. Далі. Поїзд проходить десь з кілометр, після чого туман знову густішає. Ще кілька хвилин - і все, як було раніше: сонце світить, вітерець повіває, але ані поїзда, ані колії немає.