Валерій Лапікура - Поїзд, що зник

Це тільки у Агати Крісті її яйцеголовий бельгієць розсаджує всіх правих і винних навкруг каміну і після короткого монологу на двадцять сторінок про користь стимулювання роботи сірих клітинок вказує пальцем на винного. В радянській ментурі все відбувається з точністю до навпаки. Ні, не тому, що каміни було ліквідовано одразу після сімнадцятого року, як символ буржуазного розбещення, водночас із затишними кав’ярнями на Хрещатику. Все набагато простіше. По-перше, у нас не існує приватних детективів, а по-друге, наш процесуальний кодекс дозволяє влаштовувати зібрання підозрюваних тільки в формі очної ставки в кабінеті слідчого, а це, погодьтеся, зовсім не те.

Ні, радянський мент, він же лягавий, бігає, висолопивши язика, як його собачий побратим, мріючи закрити бодай половину з мінімум дванадцяти справ, котрі на нього навішали. І його свідомість разом з підсвідомістю розділяється при цьому так, що ніякий друг-психіатр не вилікує. Я не знаю, як це називають вчені люди, але у мене факти, фактики, розмови, фразочки, випадкові зустрічі поступово осідають десь там, як сміття в коліні водозливу. Версія відстоюється і в один прекрасний момент вихлюпується тобі просто в обличчя.

Бідолашний син покійного машиніста грішив, як я зрозумів, на паралельні світи. Але його фраза “інше метро”, виявляється мала й другий, цілком реалістичний зміст. Отже, цеглинка до цеглинки вибудувалася стіна, за яку нормальним людям зазирати не варто, але я й так знаю, що за нею ховається.

Отже, п’ять років тому Київ струсонуло. І то так, що збило з пантелику техніку, яка мала ховати певні таємниці від сторонніх очей. Я можу собі тільки уявити охоронців отих секретів, коли вони побачили поїзд метро з десятками небажаних свідків. Спочатку, напевне, вирішили: диверсанти - і повелися відповідно інструкціям: почали стріляти. Без попереджувальних у повітря. А потім з’явився інший клопіт - що з цим фантом робити. Повипускати, відібравши підписку про нерозголошення? Так їх же тут, недостріляних, не один, а добрячих півсотні, хтось же не витримає та й розляпає. Розкаже кумі, а та всьому базару. Закрити об’єкт? Спасибі вам у шапочку, тридцять років будували-удосконалювали - і на тобі, починай спочатку. А ворог, він, між іншим, не дрімає, він на чатах. І крилатим ракетам з Європи до Києва летіти всього нічого, підтертися не встигнеш. Що, вони там у своїх НАТО чекатимуть, доки ми перебазуємося? Зараз, замріялися! Досить, що після Пеньковського половину ракетних шахт, кажуть, довелося цементом заливати.

Від автора: Полковник Головного розвідуправління (ГРУ) радянської армії Пеньковський був агентом двох розвідок - американської та британської. Діяв наприкінці п’ятидесятих - початку шістдесятих років двадцятого століття. Викритий органами кадебе, що природно, не сприяло покращенню стосунків між двома відомствами. Передав за кордон чимало секретів, серед них - місце дислокації радянських міжконтинентальних ракет. За офіційними даними розстріляний згідно вироку військового трибуналу. За твердженням офіцера ГРУ Віктора Різуна (Суворов) Пеньковського насправді спалили живцем у печі крематорію в присутності вищого командування військової розвідки. Кінозйомку цього середньовічного бузувірства надалі демонстрували кожному бажаючому зробити кар’єру в “Акваріумі”.

Олекса Сирота:

Я ніколи не дізнаюсь, як їх ліквідовували. Можливо, хтось молодший втрапив до “дисбату”, де майбутні розвідники відпрацьовували на живому матеріалі вміння вбивати людей голіруч. А можливо, обійшлося отрутою в склянці води чи ін’єкцією тієї ж отрути під виглядом вітамінів. Мій професор Прожогін мав рацію: людська підлота не знає меж.

Вони все продумали. Кого треба було - купили квартирами, підвищенням для рідні. Когось, можливо, просто залякали. А може, хтось і покінчив з собою - раптово і безпідставно. От тільки з “металістом” прокололися. Що запит на завод посилали вони, я не сумнівався. Швидше за все, він на них і раніше працював. Пожаліли… тільки не людину, а золоті руки. От він один і залишився в живих, а яке то було життя - хто зна. Напевне ж, тоді він і втратив пам’ять. Бо у цих хлопчиків відомча медицина трошки в іншому напрямку рухається, аніж, скажімо, наша загальнонародна безкоштовна.

От тільки одне поки що в тумані і повній невідомості. Коли ж бідолашний майстровий випав з-під опіки одного відомства і втрапив одразу під спецнагляд іншого. Не тікав же він з “дисбату” по коридору через паралельний світ на оту зачухану товарну станцію під Волгоградом?