Валерій Лапікура - Поїзд, що зник

Олекса Сирота:

Коли стало смеркати, я забрів до кав’ярні, яка в різні часи йменувалася в народі “Акваріумом”, “шклянкою” і навіть “Тераріумом”. Хоча офіційно вона фігурувала в документах просто і невибагливо: “Чай. Кава”, чаю на моїй пам’яті (а вчащав я туди десь з початку шістдесятих) там ніколи не було, каву принципово варили в алюмінієвій каструлі, зате завжди і в будь-якій кількості подавали коньяк. Щоправда, в тридцятиграмових скляних наперстках, котрі, здається, тільки тут і збереглись. Я замовив, аби не розмінюватися, одразу десяток порцій і почав пригадувати університетський курс теорії ймовірності.

Припустимо, міркував я, пересікався я з Конторою не раз. Така моя доля, така наша служба. Тож це не виняток. І навіть з військовим кадебе, особістами, теж мав справу. А де раз, там і два - все по науці. Свої під мене копали теж не вперше. Щоправда, досі робили це примітивно: „стукали” нашому придурку-комісару, і він починав бігати начальницькими кабінетами, як та курка з яйцем. Але недаремно ж казав мій університетський професор Прожогін: “Людський інтелект, звичайно, має свої межі. А от людська підлість - нескінченна”. Більше того, я навіть здогадувався, чия це робота - видать, отой обгавканий мною свого часу при свідках капітан із райвідділу всі ці роки накопичував жовч і образу аби тепер от прорватися. І то не ординарним доносом, а з використанням технічних засобів.

Цілком можливо, що чекісти для свого полювання вибрали в якості зайця саме мене, а не першого-ліпшого мента. Такий, знаєте, невибагливий колежанський прикол. Це вкладається в теорію. Але щоб отак, водночас на мене накотили компромат? І потім, що ж то за установа ховається в рівненських лісах? І чому нам, грішним ментам, раптом сипонули нагороди і відзнаки? Аби ми забули все, про що випадково дізналися?

І нарешті, головне: чому вся ця веремія розпочалась одразу після того, як я зацікавився спочатку “металістом”, а потім ще сотнею людей, котрі п’ять років тому зникли, як я тепер впевнився, разом з поїздом метро та машиністом-орденоносцем і його напарником? А плюс таємнича смерть сина напарника? А циганські танці навколо ще одного сина, так схожі на моє несподіване щастя? Щось забагато співпадінь. Куди ж я втрапив?

Після дев’ятого наперстка щось у моїй підсвідомості почало розвиднятися, а після десятого дозріла остаточна відповідь. Якщо я дізнаюся, куди зник поїзд, решта загадок розв’яжуться самі собою. Бо муляла мене ще одна, суто технічна дрібничка. Якщо Генерал видав мені “стєчкіна”, знаючи, що особісти робитимуть з мене зайця, то чому ж він у п’ятницю не наказав його повернути? Адже комедія закінчилася, завісу опущено, вихідний марш зіграють в понеділок на оперативці. Перепив наш начальник на радощах? Досі за ним такого не помічалося.

Спожитий коньяк і подоба кави виразно нагадали про себе, а тому я розплатився, вийшов на вулицю і тут зробив дві помилки поспіль. Розмірковуючи про щось своє, високо наукове, я повернув до того туалету, до якого в цю пору жоден нормальний киянин уже не зазирав, аби справити свої фізіологічні потреби. Там увечері функціонував напівлегальний клуб знайомств і зустрічей гомосексуалістів. А тому не встиг я прилаштуватися біля пісуару, як якийсь нафарбований молодик із заїжджих почав робити мені недвозначні натяки і навіть пропозиції. Не припиняючи процесу, я відхилив полу піджака і показав йому руків’я свого “стєчкіна” в кобурі. Гомик закляк. Я завершив свої справи, вийшов до передбанника, помив руки, поправив зачіску… а тоді знову зазирнув до туалету. Бідолаха продовжував пудити під себе. Я дав йому спокій, але цей дрібний епізод потягнув за собою серйознішу помилку. Я розвеселився і забув про те, що Генерал досі не відмінив свого розпорядження: повертатися додому виключно службовим транспортом.

На жаль, я згадав про це лише в кварталі, де телефони-автомати востаннє працювали двадцять першого червня тисяча дев’ятсот сорок першого року. Повертатися назад, а потім стирчати, як опудало на вулиці, чекаючи управського “газика” чомусь не хотілося. Залишався варіант із таксі.

Що цей варіант “глухий” я зрозумів, тільки-но поглянув на чергу. Довжелезний “хвіст” своїм кінцем тягся до підземного переходу, звідки ще і ще виринали бажаючі проїхати з комфортом, але не питали: хто останній? - а бігли на початок черги, і через голови тих, хто сідав у довгождану машину, кричали: “Ви куди? На Борщагівку? Ну, то мені по дорозі!” і нахабно вмощувалися на передньому сидінні. Іноді їх викидали, іноді ні. Нарешті у якогось хлопця з рукою на перев’язі увірвався терпець і наступний бажаючий “підсісти” заробив по голові всього лише кулаком, але загіпсованим. Цього було достатньо для секундної паузи, та коло наступної машини вчинилася така ж веремія. Отож, якби на Хрещатику, на радість Сергію-телепату, сіла “тарілочка”, у мене було б більше шансів сісти до неї, аніж до звичайнісінького київського таксі.