Валерій Лапікура - Поїзд, що зник

- А чого це раптом ваш друг майор так зацікавився?

- Та халепа у нього, розумієш, була. Пару мисливців у лісі загинуло в розпал сезону. Він і докопався, що вбили їх десь в зовсім іншому місці, а потім відвезли машиною і викинули подалі. І що характерно, начальство його за ці вбивства на цугундер не тягло, навпаки, сама прокуратура справи закрила як начебто нещасні випадки на полюванні. От наш майор почав ходити кругами навколо того дисбату і виходив-таки, старий партизан. Огорожа така, що не в кожній зоні особливого режиму знайдеш, триметрові суцільні паркани, колючка в кілька рядів, сигналізація. А за кількасот метрів перед колючкою - стовпи зі щитами, мовляв, спеціальна зона, вхід заборонено, бо ведуться стрільби, а тому начувайтеся. І нарешті - територія. Там, розумієш, не тільки дисциплінарний батальйон, там учбову дивізію з танкодромом можна розташувати, та ще й місце залишиться… скажімо, для злітно-посадочної смуги.

- Можете далі не розказувати, товаришу підполковник. ваш друг або сам за партизанською звичкою навколо огорожі лазив, або хтось із залізничників стукнув, куди треба. Покарали його, звичайно, не за надмірну цікавість, а скажімо, за неповну службову відповідність. Ну, а далі ситуація зрозуміла: тільки завдяки партизанському минулому і бездоганній біографії всього лише відправлений на пенсію.

- Вгадав. Між іншим, на персональну пенсію і з присвоєнням почесного звання “Заслужений працівник МВС СРСР”. Що з цього виходить?

- Н-ну…

- Погони гну! Якщо це дисбат, то ти Спіноза.

Старий знову загнав мене в глухий кут. Звідки він знає історію середньовічної філософії?

Запитувати не став, бо у Підполковника на такі випадки була стандартна відповідь: у госпіталі книжечка випадково трапилася.

- Зрозумів, що там не дисбат, а щось інше.

- Ну, нарешті! Ясно, що все це камуфляж і що оті двоє, котрих ми вивели з ладу, мають до цього “чогось іншого” пряме відношення. От тільки чому ти їх зацікавив, я не впетраю. І ще одного не розумію, хоча й посивів у ментурі. Двох червонопогонників пам’ятаєш, котрі нам руки тисли, а самі вовками дивилися?

- Котрі один наче юрист, а другий наче з медицини, але обидва швидше за все - на Тарасівській в особливому відділі округу служать?

- Вони, лебедики, вони. Військова чека!

- А чого це ви їх згадали? Вони, щоправда, нам якусь нагороду обіцяли… але від них дочекаєшся. Зимою снігу.

- Дочекалися, Сирота, дочекалися. Нагороди героїв таки знайшли. Прийшов наказ із Москви: за виконання завдання особливої державної ваги… тобі з Генералом по зірочці на погони, тільки йому більшу, тобі меншу, товаришу капітан, мені “Заслуженого працівника МВС СРСР”…

- Нарешті!

- Цить, не перебивай, бо зіб’юсь. Полковнику - орден, хлопцям-оперативникам - медалі за відмінну службу і підвищення в посадах. І не зиркай на календар, сьогодні не перше квітня. Наказ оприлюднять у понеділок, але Генерал із Полковником вже зачинилися в кабінеті і квасять. Так ото ж кажу, Сирота, чогось я тут не збагну.

- За логікою вас повинні були відправити на пенсію без усяких звань і заслуг. Генерала з Полковником послати на літеру Х - маю на увазі Херсонську область. А мене, бідного, взагалі підвести під дієз. Товаришу підполковник, до мене дійшло: навіщо нам усі ці Льохи, Дехи і Мілки з Кіціусами? Давайте ловити дезертирів. Ви підете на пенсію генералом, наш Генерал - міністром, а я, може, нарешті одержу квартиру. Бо моя мама з одного боку робить дірку в голові щоб я женився, а з другого - обіцяє втопити майбутню невістку в ложці води.

- Сирота, відставити собачу радість. За все моє життя мені ота чека ані в цивільному, ані в військовому ні на копійку добра не зробила. А тут одразу: і мед, і ложкою. Добре, пішли до Генерала. Тільки не кажи, що я тобі проговорився, хай йому приємно буде.

Генерал із Полковником були вже добряче тепленькі, бо сиділи обійнявшись, знявши кітелі і розсупонивши комірці, і дуетом виспівували марш кінної міліції з якогось призабутого фільму. “Оттого я горжусь, дорогая…” - заводив Генерал, а Полковник із готовністю підхоплював: “… милицейскою службой своей!”

Після обійм, поцілунків і “штрафної” нас зі Старим посадили за стіл і знову налили по повному гранчаку коньяку, хоча я ще навіть не занюхав перший. Коли ж до мене повернулися мова, нюх і слух, я делікатно поцікавився:

- Так чийого ми шпигуна впіймали, товаришу генерал? Американського, німецького чи ізраїльського?

Як я і чекав, начальство вибухнуло конячим реготом. У Полковника навіть сльози бризнули. В коньяк.