Валерій Лапікура - Поїзд, що зник

Олекса Сирота:

Як тільки гості розпрощались і пішли, Старий кинув їм услід:

- Дезертирів вони ловлять! Ха!

А Генерал одразу перестав випромінювати батьківську турботу:

- Сирота, бодай би тобі твій диплом поперек очка застряг! Ти знаєш, чого я оце зараз найбільше боявся? Що ти візьмеш - і ляпнеш: як добре, що ваш старлей служив у дисбаті, а не в ракетній частині і мав під рукою тільки табельного “макарова”, а не ракету “земля-земля”, націлену на Вашингтон… Добре, посміялися і забули! Товаришу підполковник, як ви оцінюєте всю цю ситуацію?

- Як закон максимальної підлоти в дії, товаришу генерал.

- Вже цікаво. Ви і Сирота залиштеся, решта вільні.

Ми пересіли в крісла, які ще зберігали тепло військових дуп і Генерал наказав Старому:

- Викладайте міркування.

- Єсть! Те, що військові особісти у нас під ногами крутяться - то не новина. Згадайте, як вони нам свого фаршированого прапорщика зіпхнули, як вони нам під час засідки на голови падали без попередження… що з ними зробиш? Але пацана з інтернату таки повісили, товаришу генерал. Експертиза оце годину тому прийшла. Гарно повісили, професійно. Це раз. Друге: професійно вести зовнішнє спостереження вони не тягнуть, а от оптика у них така, що немає навіть у Якова Давидзона.

- А це ви звідки знаєте?

- Проконсультувався особисто, по старій партизанській пам’яті. Каже, такий “телевик” в Радянському Союзі є тільки у Пєскова з “Комсомолки” - і то йому японці дали замість гонорару за видання його книг у себе.

- Так Давидзон же колись вихвалявся, що він усі фотографії ще довоєнним ФЕДом робить.

- Ну, з отим своїм ФЕДом, товаришу генерал, він справді до нас у партизанський загін прилітав. А зараз, коли все Політбюро перед ним на парадах виструнчується, так у нього техніка - ого-го! На фотокора номер один грошей не шкодують. Але і він не зняв би так чітко Сироту на цвинтарі з такої відстані.

- Нічого собі! - не стримався я. - А може, то мене з американського супутника клацнули? Кажуть, у них така техніка, що номери автомобілів фіксує з орбіти.

- Сирота, цить зі своєю обізнаністю! Не перебивай старших за званням. Так от, товаришу генерал, щось воно купи не тримається. І потім - чому Контора мовчить? Спочатку Сирота у їхні справи вліз, як ведмідь на пасіку, тепер от ми гуртом їхню військову філію - особістів відмотузили так, що мама не пізнає. А вони мовчать! Дивно все це. Більш ніж.

- Ніж що?

- Розумієте, особісти, вони хоч і військові, але КДБ. Тобто, більше КДБ, ніж армія. А в Конторі, ви самі знаєте, тиснуть на психіку, не виключаю. Але щоб отак, ні сіло, ні впало нещасного пацана придушити… Ні, вони на таких справах ще за Берії обпеклись… але тоді запитання: якщо не вони, то хто?

Наш Генерал не був би нашим генералом, якби не вмів уникати прямих відповідей там, де вони небажані. Вочевидь, навчився у високих коридорах.

- Я пам’ятаю, товариші, колись у Львові в забігайлівці на Краківській хорошу фразу почув: “Мухи окремо, котлети окремо”. Так от, є справа з отим, що зник, воскрес і знову помер. Це окремо. А є спроба поки що невстановлених фігурантів добряче помститися Сироті за якісь його старі справи. Звідси вбитий хлопчина. Це теж окремо. Нарешті, є два придурки, хворі на голову, яких ми знешкодили. Це вже зовсім окрема справа. Так я бачу. Поки що. А там видно буде. Потрібна інформація, вона як те лайно - обов’язково спливе.

На тому порішили і розійшлись.

Осінь цього року була справді золота, тепла і довга. А тому більшість серйозних київських блатних затрималась на ЧБК і ПБК (Чорноморський берег Кавказу і Південний берег Криму: поширені в ті роки абревіатури - авт.) вигрівати зароблений на зонах радикуліт чи ревматизм. Тому у нас в Управі серйозних справ було небагато і я міг годинами розважатися, розкладаючи у себе, як пасьянс сотню карточок, на які я повиписував окремо дані про людей, що зникли п’ять років тому у незбагненний спосіб. Тим більше, що обурена батьківська та педагогічна громадськість спецінтернату чомусь не поспішала здіймати хвилю народного гніву аби змести з лиця землі того гада Сироту, котрий замордував дитину до зашморгу.

Дивнії діла творилися навколо! За набагато менші прогрішення на мене у високі інстанції такі доноси катали - куди тобі твій Достоєвський. А тут раптом тиша. Незбагненно!

Нагадав про себе майор, син старшого машиніста метро. Подзвонив з бюро перепусток, попросив спуститися, забрав мене у свою “Волгу” і лише на Петровській алеї в затишному куточку загальмував і виклав інформацію: