Валерій Лапікура - Поїзд, що зник

Тут втрутився нарешті Старий.

- Я з тобою згоден. Бо навіть у нас на Богомольця немає й близько таких телеоб’єктивів, щоб “випадково” за чотириста метрів давати таку якість.

- Думаєш, Контора?

- А я знаю? Років п’ять тому сказав би - ні в якому разі. А зараз? Ти ж бачив, як вони там, на Володимирській розбудовуються.

Генерал погодився:

- А що ти хочеш? У них же при Андропові управління, як кролі плодяться - сьоме, п’яте, дев’яте, двісті двадцять п’яте! Дідька лисого з рогами хата, а не державна безпека.

Старий перечекав вибух благородного генеральського гніву і пробурчав:

- Все одно не сходиться. Ну, наступив Сирота чекістам на мозоля, нехай навіть на яйця. І що? Дві хвилини роботи - зняти трубку, подзвонити, куди належить, і завтра Сироту у гівновози не візьмуть, а не те, що в міліції не залишать. А щоб безвинного, та ще й хворого пацана в зашморг встромляти і всю цю комедію з випадковими фотографіями, посмертними записками і спецінспекціями влаштовувати - вибачай, але навіть вони ще до цього не доросли.

- А як не вони, то хто? Бо спецінспекцію я візьму на себе, мовляв, ближче не встановлені злочинні елементи в порядку помсти принциповому співробітнику міліції… і таке інше.

Старий підвівся і повернувся в рамки субординації.

- Писати, товаришу генерал, то ваші справи, а мої - влаштувати декому перевірку на вошивість. І то таку, щоб матня тріснула.

І вийшов.

- А зі мною що, товаришу генерал?

- Офіційно я тебе відсторонюю від будь-яких справ у зв’язку з начебто службовим розслідуванням. А неофіційно - щоб з цієї миті ти без зброї навіть до туалету не виходив. Сів на очко - однією рукою штани тримай, другою - “стєчкіна”. Рипнеться хтось - стріляй без попередження. На роботу тебе привозитимуть і відвозитимуть. А там подивимося. Раптом все набагато простіше. Пам’ятаєш історію з Байковим цвинтарем? Може, цей бідолашний хлопчина побачив уночі щось таке, чого не повинен був бачити. Врешті, не все те, що сіре, то кадебе.

Вже того вечора наші оперативники, котрі потай в обшарпаному таксі супроводжували службовий “газик”, на якому мене підкинули додому, засікли “жигулі”, що приліпилися до “газика” ще на площі Богдана. Ця машина з рівненськими номерами пленталася за нами аж до мого будинку, після чого спокійненько через вулицю Боженка, Корчувате і Мишоловку рвонула на Кончу Заспу. А там відірвалася від наших оперативників у класичний спосіб. “Жигулі” під’їхали до воріт якогось відомчого піонерського табору, відчинили ворота, в’їхали, зачинили браму і спокійненько покотили собі головною алеєю поміж корпуси. Доки наші хлопці радилися, доганяти пішки чи відчиняти ворота, з’ясувалося, що за одним із корпусів через великий пролом у паркані підозріла машина викотилася на лісову дорогу - і шукай вовка в лісі.

Назавтра мене демонстративно повезли на Богомольця, начебто в спецінспекцію, а насправді - в архіви. Там я до вечора гортав орієнтировки за останні кілька років, сподіваючись знайти бодай щось схоже на масове зникнення киян разом з поїздом метро. Єдиною вартою уваги виявилась інформація з Естонії. Там два подружжя зникли разом зі своїми новенькими “Волгами” останньої моделі по дорозі з Тарту до Ленінграда. Хоча в операції крім міліції були задіяні внутрішні війська, прикордонники і навіть військові аквалангісти, не знайшли бодай найменшого сліду. Співпадав приблизний час, коли обидві машини з екіпажами востаннє бачили випадкові свідки на автозаправці - двадцять перша година. Версій було багато, але жодна не підтвердилася.

Десь ближче до кінця робочого дня Старий розпочав обіцяну “перевірку на вошивість”. Я вийшов з парадних дверей, але замість того, щоб сісти в “газик” попрямував попід будинком Управління на кінцеву зупинку другого тролейбуса. По дорозі я робив вигляд, що зазираю в папери, які виймаю з течки.

Хвіст приліпився одразу. Але це мені вже потім розповіли, бо я весь час удавав забацаного мента. Для зовнішнього спостереження ця сторона вулиці дуже незручна, бо тут чомусь завжди мало людей. Народ переважно товчеться біля входу до Софії або фотографується під пам’ятником Богдану Хмельницькому. Тому мій супроводжуючий, напевне, зрадів, коли між ним і мною з’явилася пара людей, які ліниво підвелися з лавочки у сквері і теж попрямували до зупинки. Взагалі, в цьому щось було - пасти міліціонера під самими вікнами головної київської міліцейської Управи.

Тролейбус підкотив і розчинив двері. Я притис течку ліктем і увійшов одним з перших. Супроводжуючий, удаючи вихованого, пропустив до салону решту пасажирів. Все правильно, перша заповідь нишпорки: в транспорт сідай в останню секунду, бо об’єкт спостереження може несподівано вискочити в передостанню.