Валерій Лапікура - Поїзд, що зник

- Ніяких. Як хто вас запитає, що ви в міліції робили, скажете - викликали як свідка дорожньо-транспортної пригоди.

Ми потисли один одному руки, потім я провів майора коридором до сходів. Він уже збирався спускатися, коли раптом повернувся до мене і сказав:

- Він взагалі, Кирилів малий, перед смертю дивним став. Зустрів якось мене випадково на вулиці біля училища, такий радісний! Вхопив обома руками і каже: “Я тепер точно знаю. Наші батьки ніде не зникли, вони випадково в інше метро заїхали і досі там їздять. Треба тільки почекати і вони повернуться”. Я ще нічого не зрозумів, а він у тролейбус ускочив і поїхав. А ще через два дні зішкребли його з рейок. Отак, інспекторе, бійтесь інших метро і цього життя.

Про те, що цього життя варто боятися, я переконався набагато швидше, аніж сподівався.

Не встиг я наступного ранку відстріляти свої дві коробки патронів у тирі, як туди подзвонив сам Генерал. Подзвонив і сказав одне лише слово:

- Бігом!

Біля кабінету нашого начальника вже стояв Старий і його “біломорина” шкварчала, як кишеньковий злодій, прихоплений на гарячому.

- Олексо, ти знаєш, що може бути гірше розлюченого тхора?

- Два розлючених тхорі.

- Так от, це якраз твій випадок. Обидва тхорі уже там, за дверима. Замполіт і начальник інспекції внутрішніх розслідувань. У відповідному настрої. Та й Генерал теж.

Мене завжди тягне на жартики в непідходящі моменти. От я й ляпнув:

- “За что?” - спитала Муму.

- Гляди, Муму, щоб і тебе не втопили. Марш за мною!

- Сирота, - сказав Генерал, дивлячись так же суворо, як і Дзержинський з портрета над його головою, - для того, щоб зрозуміти, що перед тобою гівно, зовсім не обов’язково його на язик куштувати. Досить вступити… На, почитай!

І він простягнув мені листок паперу в шкільного зошита в лінійку, на якому кострубатим дитячим почерком було написано приблизно таке: “В моїй смерті прошу винити міліціонера на прізвище Сирота який хотів щоб я був у нього стукачем і закладав міліції хто краде на кладовищі а якщо я не буду закладати то мене посадять до справжніх бандитів які матимуть мене за дівчинку але я боюся стукати на хлопців бо мені казали що справжні злодії відрубають стукачам руки”.

Я стояв, виразно отетерілий і лише переводив погляд з генерала на Старого. Підполковник зосереджено досмалював цигарку, а наш з ним спільний начальник з насолодою професійного садиста милувався рідкісним явищем природи: інспектором Сиротою, загнаним у глухий кут. Потім ввічливо поцікавився у Старого:

- Товаришу підполковник, він у вас ніколи не ригав?

- Навіть після другої пляшки…

- Тоді медсестру викликати не будемо. Хай подивиться ось на це.

Попри зміни, які справляє на обличчя людини довге перебування у зашморгу, я одразу впізнав на фотографії нещасного дефективного юнака.

- Що скажеш, Сирота?

- Скажу, що навіть найпаршивіший експерт-графолог доведе підробку. А перший-ліпший психіатр пояснить, що людина з такими вадами психічного розвитку не в змозі вибудувати речення такої конструкції. Отже, імітація. Далі. Я не дільничний міліціонер, дрібні крадіжки на кладовищах не входять до кола моїх службових обов’язків. А якби і входили, то з професійної точки зору такому інформатору гріш ціна - він недієздатний. Його свідчень навіть наш найгуманніший у світі суд просто не прийме. Так на біса мені його вербувати? До речі, прізвища свого я йому не називав і взагалі бачилися ми з ним півтори хвилини, випадково. Він на Берківцях цукерки жебрав, то я дав йому якісь дрібні, от і весь контакт.

- Це добре, Сирота, що ти не відхрещуєшся від самого факту контакту. Бо до спецінспекції на всяк випадок надіслали знімочок - ти і хлопчик на тлі стіни і надгробків. Тільки не роби на лобі зморшки, наче ти думаєш. Метрів за чотириста від тебе, біля центральної алеї когось ховали? Не заперечуєш? Якийсь фотоаматор клацав останні хвилини прощання, бо є любителі і на такі знімки. Ти випадково втрапив в куток кадру. При збільшенні все зафіксувалося.

Генерал встав, висунув ногою з-під столу кошик зі сміттям, смачно в нього плюнув, засунув назад і шумно видихнув повітря.

- Логічно! Спецінспекція і товариш замполіт вільні. Я особисто займусь розслідуванням цього підозрілого інциденту.

І коли обидва тхорі вийшли, продовжив уже спокійніше:

- Фотоаматор, мать його! Цікаво, яка це падла нашептала йому про самогубство хлопчика, про його посмертну записку і про те, куди отой самий “випадковий знімочок” треба відправити - в порядку допомоги міліції від громадськості?